Герман Гессе - Деміан

Я не перекинувся з Беатріче жодним словом. Проте вона тоді дуже вплинула на мене. Вона явила мені свій образ, відкрила святилище, я відчув себе прочанином у храмі. Ніби й не було всіх моїх пиятик і нічних походеньок. Я знову прилучився до самотності, почав багато читати, полюбив прогулянки.

Раптове відродження викликало чимало кпинів. Але тепер я міг щось любити, чомусь поклонитися, у мене знову був ідеал, життя знову наповнилося передчуттями і строкато-таємничими сутінками — це робило мене нечутливим до земної суєти. Я знову повернувся до себе додому, хоча лише рабом і прислужником обожнюваного образу.

Про той період я не можу згадувати без зворушливості. Я знову щиро прагнув вибудувати з руїн збанкрутованого життя якийсь «світлий обрій», жив одним-єдиним бажанням позбутися темного і злого в собі й повністю перебувати у світлому, стоячи навколішки перед божницею. Цей теперішній «осяйний світ» все ж був якоюсь мірою створений мною самим, то вже не була втеча до матері, до безвідповідального прикриття і захищеності — це було нове, вигадане і затребуване мною самим служіння, з відповідальністю і самодисципліною. Сексуальне жадання, від якого я потерпав і від якого постійно тікав, мало перетворитися в цьому священному вогні на дух і благоговіння. Уже не повинно було існувати нічого темного, потворного — жодних нічних марень, калатання серця перед сороміцькими картинками, сласного підслуховування біля заборонених воріт — жодної хтивості. Натомість я спорудив собі вівтар з образом Беатріче, і, присвятивши їй себе, я присвятив себе й Богові. Ту частину життя, яку відібрали у мене темні сили, я приніс у жертву світлим. Не насолода була моєю метою, а чистота, не вдоволення, а краса і духовність.

Цей культ Беатріче цілковито змінив моє життя. Ще вчора — рано дозрілий цинік, нині я був прислужником у храмі, який поставив перед собою мету стати святим. Я не тільки покинув огидне життя, до якого звик, а й намагався змінити все, внести в усе чистоту, благородство і гідність, прагнув до цього в їжі та напоях, у мові та одежі. Я починав ранок з холодного обмивання, до якого спершу ледве примушував себе. Я поводився суворо і з гідністю, тримався прямо, своїй ході надавав виваженості й статечності. Зовні це виглядало, напевно, смішно, — а в моїй душі це було суцільним богослужінням.

З усіх цих нових відчуттів, у яких я намагався виразити себе оновленого, одне стало для мене важливим: я став малювати. Все почалося з того, що той англійський портрет Беатріче, який зберігався у мене, був не надто схожий на ту дівчину. Я вирішив спробувати намалювати її для себе. З цілковитою радістю й надією я приніс до своєї кімнати (віднедавна у мене була своя кімната) гарний папір, фарби та пензлі, приготував палітру, фаянсові плошки, олівці. Різноманітні емульсійні фарби в тюбиках, які я придбав, викликали в мене захоплення. Серед них була вогненна хромова, мені й зараз ввижається, як вона вперше спалахнула в маленькій білій плошці.

Я почав роботу обережно. Намалювати обличчя було важко, я хотів спробувати спочатку з іншого. Я малював орнаменти, квіти і невеличкі пейзажі-фантазії, дерево біля каплиці, римський міст із кипарисами. Іноді я зовсім забувався за цією грою, був щасливий, немов дитина з коробкою фарб. Врешті-решт, я став малювати Беатріче.

Кілька малюнків зовсім не вдалися, і я їх викинув. Що більше я намагався уявити собі обличчя дівчини, яку лише раз зустрів на вулиці, то гірше просувалася справа. Врешті-решт, я відмовився від цієї спроби і став малювати просто обличчя, підкоряючись фантазії і тим порухам, які виникали мимохідь з уже розпочатого, з барв і рухів пензля. Обличчя, яке вийшло, було надумане, і я був ним невдоволений. Однак я одразу продовжив експеримент, і кожен новий аркуш промовляв ясніше, підходив ближче до вимріяного образу, але аж ніяк не до реальності.

Дедалі більше я звикав замріяно проводити лінії пензлем і заповнювати поверхню аркуша, для якої не існувало якогось взірця, — це виникало навмання, з підсвідомого. Нарешті одного разу я майже несамохіть намалював обличчя, яке промовляло більше, ніж усі попередні. Це не було обличчя тієї дівчини — воно вже давно вочевидь було не таким. Це було щось нереальне, але не менш вартісне. Воно нагадувало більше юначе, ніж дівоче: волосся було не світло-русяве, як у моєї красуні, а каштанове, з рудуватим відтінком, підборіддя міцне й рішуче, а вуста червоні. В цілому обличчя вийшло дещо статичне, схоже на маску, але було виразним і сповненим внутрішнього життя.