Герман Гессе - Деміан

Я тоді ще злякався і навіть засмикався, коли до Шт, стривожений листами директора пансіону, несподівано приїхав і постав переді мною батько. Коли він наприкінці зими з’явився тут удруге, я був уже дерев’яно-збайдужілий, я стерпів його гнів, не зважав на його благання, нагадування про матір. Насамкінець він дуже розізлився і заявив, що коли я не поміняю свою поведінку, то він накаже, аби мене з тріском і ганьбою вигнали з пансіону і віддали до виправного закладу. Хай собі як хоче!! Коли він повернувся додому, мені було його жаль, але він нічого не домігся, він не знайшов стежки до мене, і в якусь мить я відчув, що так сталося цілком справедливо.

Мені було байдуже, що з мене колись вийде. Дивним, не дуже пристойним способом, марнуючи час у шинках і вихваляючи себе, я вів суперечку зі світом — то була форма мого протесту. При цьому я втрачав себе, і часом справа уявлялася мені так: якщо світові непотрібні такі люди, як я, якщо у ньому для них не знаходиться кращого місця, жодних вищих завдань, — що ж, отже, такі, як я, приречені. Тож нехай світ нарікає сам на себе.

Різдвяні вакації того року були доволі безрадісними. Моя мати злякалася при зустрічі зі мною. Я ще більше виріс, моє змарніле обличчя було сірим, спустошеним, млявим, повіки були запалені. Вуса, що пробивалися над губою, окуляри, які я віднедавна носив, зробили мене для неї ще більш зчужілим. Сестри відсахнулися від мене, перешіптуючись по кутках. Усе виглядало невтішно. Невтішною і гіркою була розмова з батьком у його кабінеті, нестерпними були відвідини родичів, невтішним виявився передовсім Святвечір. Скільки я себе пам’ятаю, у нашому будинку то був великий день, вечір урочистості і подяки, зміцнення спорідненості між батьками і мною. Цього разу все тільки пригнічувало й бентежило. Батько, як завжди, читав з Євангелія про «пастухів, що тримали нічну варту при стаді своєму», але голос його звучав похмуро, обличчя здавалося старим і змарнілим, сестри, як завжди, нетерпляче стояли біля столу з подарунками, а мати була сумна, і для мене все це було однаково неприємним і недоречним — подарунки і привітання, Євангеліє і ялинка. Пахли медівники, випромінюючи густі хмари недавніх, ще солодких спогадів. Духмяно пахла ялинка, нагадуючи про речі, яких уже не існувало. Я просто не міг дочекатися кінця цього вечора і різдвяних свят.

Так тривало всю зиму. Невдовзі я отримав настійне попередження від педагогічної ради із погрозою про відрахування. Залишилося вже недовго чекати. Ну то й нехай…

Особливо я досадував на Макса Деміана. Увесь цей період я його не бачив. Я двічі написав йому на початку свого навчання в Шт, однак відповіді не отримав; тому я на вакаціях і не навідувався до нього.

У тому самому парку, де я восени зустрів Альфонса Бека, тепер, на початку весни, коли ледь-ледь зазеленів колючий живопліт, мою увагу привернула одна дівчина. Я гуляв, самотній, сповнений тоскних думок і турбот, бо здоров’я моє погіршилося. Крім того, я відчував постійну матеріальну скруту. Заборгувавши приятелям, я вигадував усілякі причини, аби хоч щось отримати з дому, а в кількох крамницях у мене вже назбиралися несплачені рахунки за цигарки та інші подібні речі. Не те щоб ці турботи мене поглинали — коли моє перебування тут невдовзі закінчиться, я або втоплюся, або потраплю до виправного закладу, — отож ці дрібниці вже не матимуть жодного значення. Але я поки що постійно стикався з такими неприємностями і потерпав від цього.

Того весняного дня в парку мені зустрілася юна панянка, яка мене дуже привабила. Висока на зріст, струнка, елегантна, з розумним зосередженим обличчям, вона мені одразу сподобалася (це був мій улюблений тип) і розбурхала мою уяву. Вона була навряд чи набагато старшою за мене, але трималася впевнено і зграбно — вже майже цілковито сформована панна, проте з якоюсь бешкетливою пустотливістю в погляді, що мені вельми сподобалося.

Я ще ніколи не наближався до дівчини, яка мені подобалася, не вдалося цього здійснити й зараз. Але теперішнє враження було значно глибшим від усіх попередніх, і вплив майбутньої закоханості на моє життя був величезний.

Несподівано переді мною постав образ — величний, піднесений — либонь, не було у мене сильнішого прагнення, ніж благоговіти і поклонятися йому. Я нарік його Беатріче (хоч я й не читав Дайте, проте знав про неї з однієї англійської картини, репродукцію якої зберігав у себе). То була дорафаелівська дівоча постать — довгорука, довгонога, струнка, з вузьким довгастим, одухотвореним обличчям. Моя юна красуня не надто скидалася на неї, хоча теж була стрункою, з хлоп’ячими формами, які мені подобалися, і з якоюсь одухотвореністю, окриленістю в порухах.