Герман Гессе - Деміан

— Я не такий сентиментальний, — відказав я, захищаючись.

— Ну, гаразд. Але в таку погоду найкраще, як на мене, пошукати тихий закуток, де можна випити склянку вина чи розслабитись якимось іншим способом. Заглянемо на хвильку? Я зараз якийсь самотній. Чи у тебе нема бажання? Я не хотів би виступати в ролі спокусника, дорогенький, якщо ти хочеш залишатися «зразковим хлопчиком».

Невдовзі ми вже сиділи у якомусь невеличкому шинку в передмісті, пили дешеве вино і цокалися бокатими келихами. Спочатку мені це не дуже подобалося, та все ж у цьому було щось нове. Невдовзі, однак, я, з незвички до питва, став надто балакучим. Здавалося, що в мені мовби відкрилося якесь вікно і висвітило мене своїм сяйвом — як давно, як страшенно давно я не виливав нікому свою душу… Я поринув у фантазування, в процесі якого навіть похизувався своїм тлумаченням історії Каїна й Авеля!

Бек слухав мене залюбки, а я радів: нарешті є хтось такий, кому я зміг щось дати. Він поплескав мене по плечу, назвав молодчиною, і моє серце сповнювалося блаженством від того, що я вихлюпнув назовні наболіле, дав вихід потребі висловитися, здобув прихильність старшого. Він назвав мене «геніальним нахабою», і ці слова пролилися мені в душу, немов солодке хмільне вино. Світ засяяв новими барвами, думки ринули на мене із сотні розбурханих джерел, розум і вогонь запалахкотіли в мені. Ми теревенили про вчителів і приятелів, і мені здавалося, що ми чудово розуміємо один одного. Ми говорили про греків і язичництво, але Бек всіляко збивав розмову на манівці: щодо мого інтимного досвіду. Звісно, підтримати таку розмову мені було нічим. Я цього ще не спізнав. А те, що я відчував у собі, вимріював чи фантазував, — це хоч і дозоляло мені, але цього й вино не розслабило, щоб про нього можна було розповідати. Про дівчат Бек знав куди більше, і я жадібно слухав ці розповіді. Мені відкрились неймовірні речі, абсолютно немислиме виявилось чистісінькою правдою, як само собою зрозуміле. У свої вісімнадцять Альфонс Бек уже набув певного досвіду. Він казав, що дівчата полюбляють маніжитися й очікують галантного поводження. Це досить спокусливо, але все-таки сподіватися на успіх можна швидше у жінок. Жінки набагато згідливіші. Наприклад, пані Ягельт — господиня крамниці, де продають зошити й олівці. З нею можна «домовитися», а всього того, що відбувалося за лаштунками, не уявити…

Я був зачарований і приголомшений. Залюбитися в пані Ягельт я, щоправда, навряд чи зміг би, та все-таки то було щось нечуване. Виявляється, для дорослих, принаймні, існують такі сторони життя, про які я і мріяти не міг. Певна поверховість, правда, тут відчувалася, все відбувалося дрібніше і буденніше, ніж я собі уявляв, але це таки була дійсність, це було життя, пригоди. А поруч зі мною — той, хто цього вже зазнав, йому це здавалося цілковито природним.

Наша розмова ставала грубішою і наче втратила щось. Я вже не був «геніальним чортеням», а всього-на-всього лиш хлопчаком, який дослухався до міркувань дорослого. Але хай навіть і так — у порівнянні з тим, що упродовж місяців становило моє життя, це було захопливо, украй спокусливо! Крім того, усе це, як я поступово усвідомлював, було заборонене, дуже заборонене — і сидіння в шинку, і те, про що ми говорили. У будь-якому разі, я відчував смак дорослішання й бунту…

Ту ніч я пам’ятаю досить виразно. Коли ми удвох брели додому вологої прохолодної ночі повз гасові ліхтарі, що тьмяно зблискували, я вперше був геть п’яний. Це не було щось приємне — то було досить гидко, але і в цьому було якесь зачарування, якась солодкість, це був бунт і оргія, це було життя і дух. Бек дбайливо опікувався мною і хоча й лаяв на чім світ стоїть за абсолютне невміння пити, дотяг мене мало не на плечах додому. Нам обом вдалося пробратися в коридор через відчинене вікно.

Я провалився у глибокий сон, а прокинувся від нестерпного головного болю. Протверезівши, я відчув, що мене охопила шалена туга. Я сів у ліжку, на мені була тільки сорочка, решта одягу і черевики валялися на підлозі, від них тхнуло тютюном і блювотинням. Головний біль, нудота і неймовірна спрага викликали в моїй уяві картину, яку я вже давно не бачив. Мені привидівся мій край і рідна домівка, батьки, сестри, сад, я побачив свою затишну спальню, ринкову площу, школу, Деміана на уроці священика — все це було якесь світле, осяйне, чудесне, божественне і чисте. І все-все це ще вчора, ще кілька годин тому, належало мені, чекало на мене! І ось тепер, нещодавно, було втрачене і зганьблене, перестало належати мені, викинуло мене з відразою! Все миле і дороге, те, що я від далеких золотих садів дитинства отримав від батьків — кожен поцілунок матері, кожне Різдво, кожен чистий, світлий недільний ранок удома, кожна квітка в саду, — все це було понівечене, бо я сам усе розчавив! Якби зараз з’явилися стражники, зв’язали мене і повели як злодіяку і святотатця на ешафот — я б із цим змирився, пішов би з радістю і вважав би це правильним, справедливим…