Герман Гессе - Деміан

Отож таким я був зсередини… Я, який хизувався і зневажав світ! Той, що плекав гординю і поділяв думки Деміана! А насправді — просто мерзенний, паскудний, п’яний, брудний негідник, груба скотина, охоплена гидотною хіттю… Ось яким я був — той, що прийшов з тих садів, де все сяяло, де все дихало чистотою, принадністю, ніжністю, де звучала музика Баха і чудові вірші! З огидою й обуренням я все ще чув свій власний регіт — п’яний, нестерпний, вульгарний. І це був я.

Але попри все, відчувати ці муки було і якоюсь насолодою. Я так довго животів у сліпоті й тупості, так довго мовчало і скніло моє злиденне серце, що і ці звинувачення, і весь цей жах, і це гидотне почуття — усе чомусь тішило мою душу. Тут все-таки були почуття, палав вогонь, здригалося серце! Із сум’яттям відчував я з-поміж каяття щось схоже на звільнення й весну.

Тим часом у дійсності я хутко котився вниз. Згодом пиятика уже не була для мене якоюсь новиною. У нашій школі багато хлопців пиячили і бешкетували, я був одним із наймолодших учасників цих розваг, а невдовзі перетворився на хлопця, якого сяк-так терпіли, але на призвідника і верховода, на відомого й відчайдушного завсідника шинків. Я повністю занурився у той темний диявольський світ і вважався там «свійським паруб’ягою».

А на серці натомість кішки шкребли. Я жив у саморуйнівному гультяйстві, й оскільки вважався серед товаришів заводієм і шибеником, зухом і бешкетником, чомусь глибоко всередині відчував тремтіння боязкої, сповненої страху душі.

Пам’ятаю, як мені на очі навернулися сльози, коли я одного разу в неділю вранці, вийшовши з шинку, побачив на вулиці пустотливих дітлахів — світлих, веселих, причепурених і по-святковому вбраних. І потішаючи, а то й страхаючи своїх приятелів цинічними просторікуваннями за брудними столами зашмольганих шинків, я потай благоговів перед усім тим, з чого глузував, а душа мовчки плакала, мовби стоячи на колінах перед своїм минулим, перед матір’ю і батьком…

Те, що я ніколи не був чимось єдиним зі своїми супутниками і залишався в їхньому оточенні самотній і міг так страждати, мало свою причину. Я був гульвісою і реготуном на втіху брутальним друзякам, демонструючи дотепність і хоробрість у своїх базіканнях про вчителів, школу, батьків та церкву. Я не ніяковів від брутальності і сам іноді наважувався на це, але ніколи не брав участі у походеньках почарківців до жінок, я був самотній і сповнений жаги кохання, безнадійної туги, хоча за отими хизуваннями я буцімто був невиправним гульвісою. Втім, на той час не було вразливішої, сором'язливішої людини, ніж я. І коли я поглядав на городянок, що проходили повз мене, — вродливих, ошатних, світлих і привабливих — вони здавалися мені небесними видіннями, надто прекрасними й чистими для мене. На якийсь час я навіть перестав заходити до крамниці канцтоварів пані Ягельт, бо щоразу червонів, коли дивився на неї, — згадуючи те, що мені патякав про неї Альфонс Бек.

Чим довше я у своєму оточенні почувався самотнім і не таким, як інші, тим більше ставав залежним від нього. Їй-богу, я вже не згадаю, чи приносило мені задоволення оте пияцтво і хизування (власне, й пити так, щоб не відчувати щоразу гидкого похмілля, я так і не навчився). Все відбувалося мовби з якогось примусу. Я робив так, як начебто мав чинити, бо інакше просто не знав, що робити з собою. Я боявся тривалої самотності, боявся отих напливів ніжності, сором’язливості, щирості, до яких завжди відчував схильність, боявся ніжно-інтимних думок, які так часто з’являлися в мене.

Власне, найбільше мені бракувало одного — щирого друга. Щоправда, існувало двоє-троє однокласників, з якими було приємно бачитися. Але вони належали до гурту порядних учнів, а мої схильності вже давно не були ні для кого таємницею. Отже, ці учні уникали мене. Для всіх я мав славу відчайдушного гультяя, в якого земля хитається під ногами. Вчителі знали про мене чимало чого, не раз суворо карали, і всі чекали, що мене врешті-решт виженуть з пансіону. Я це й сам знав, адже давно перестав бути старанним учнем, просто якось викручувався і пробивався далі, відчуваючи, однак, що так тривати довго не може.

Існує багато шляхів, якими Бог може зробити нас самотніми і привести до самих себе. Один з цих шляхів він визначив тоді й для мене. Це було неначе у якомусь страхітливому сні. Я бачив себе ніби зачаклованим сновидою, який зацьковано бреде без перепочинку гидотною дорогою, через якусь бридоту, через щось липке, через розбиті пивні кухлі, через цинічно процвиндрені за балачками ночі. Є такі сни, коли на шляху до вимріяної принцеси десь грузнеш у брудних калюжах, у закутках, наповнених смородом і брудом. Так було і зі мною. Отаким робом судилося мені зануритися в самотність і виставити між собою і світлим дитинством замкнені ворота Едему з суворими сторожкими стражниками. Це був початок прокинення, туга за самим собою.