Люси Монтгомери - Енн із Інглсайду

Може, вона принцеса? Ні, принцес немає на Острові Принца Едварда. Проте вона, безсумнівно, висока, струнка, недосяжна, прекрасна й холодна, як справжня принцеса, і вниз по плечах її до самої землі зміяться дві смоляно-чорні коси. Обличчя тонке й виразне, мов витесане зі слонової кості, ніс гарний, грецький, як у маминої Артеміди зі срібним луком, і білі красиві руки — вона заламує їх вечорами в саду, чекаючи на свого принца, якого зневажила, а потім, надто пізно, покохала — о, ви розумієте, як створюється легенда? — і трава шурхотить від доторку її довжелезних чорних спідниць. Вона носить золотий пасок та великі сережки з перлів і мусить жити самотнім таємним життям, доки принц нарешті визволить її. Тоді вона розкається в колишній своїй жорсткості й нечестивості, подасть йому прекрасні руки й схилить горду голову. Вони сядуть удвох при водограї — бо ж у похмурім обійсті з’явився вже й водограй — складуть свої довічні обітниці й вона подасться з ним «за частокіл багряних дальніх гір», як у тім вірші, що мама читала колись двійнятам зі збірки Теннісона, давнього й безцінного татового дарунка. Хоча, звісно, казковий принц підносив своїй Дамі з Таємничими Очима лише коштовності.

У ПОХМУРІМ ДОМІ, безсумнівно, стоять найвишуканіші меблі, кімнати й сходи в ньому всуціль загадкові, а сама Дама з Таємничими Очима спить на перламутровім ліжку під червіньковим оксамитовим балдахіном. Її повсюди супроводив хорт… пара хортів… ціла зграя хортів… і вона завжди наслухала, наслухала, наслухала далекий звук чарівної арфи, проте не могла його почути, доки була нечестива, доки принц її не повернувся й не пробачив їй — от воно як.

Певне, усе це звучало безглуздо — фантазії завжди звучать безглуздо, закуті в холодні жорсткі слова. Десятилітня Нен ніколи не висловлювала своїх фантазій — вона просто жила ними. Дама з Таємничими Очима стала для неї так само реальна, як і життя, що буяло довкруж. Вона заволоділа Нен і вже зо два роки була часткою її самої. Незбагненним чином дівчинка повірила в її існування. Нен нізащо у світі не розповіла би цього нікому, навіть мамі. То був її власний скарб, невідчужувана таємниця, без якої вона не могла б уявляти собі дальше життя. Самотні мрії про Даму з Таємничими очима вабили її далеко більше, ніж ігри в Долині Райдуг.

Енн помітила цю схильність і стривожилася. Очевидячки, Нен почала аж надто захоплено давати волю уяві. Гілберт хотів був відвезти доньку погостювати в Ейвонлі, проте Нен уперше в житті відмовилася й ридаючи благала дозволити їй лишитися вдома. Вона була певна, що помре вдалині від неземної, печальної та прекрасної Дами з Таємничими Очима. Хоч насправді Дама ніколи й ніде не виходила. Проте ж вона могла одного разу вийти і, якщо Нен поїде, то зовсім її не побачить. А як чудово було б глянути на неї — хоч мигцем! Сама дорога, якою вона пройде, навіки лишиться романтична. І день, коли це станеться, буде не такий, як інші дні. Нен обведе його кружечком у календарі. Їй так нестримно прагнулося бодай раз побачити свою Даму. Звісно, не все, що вона уявила, існує насправді, думала Нен, проте не мала найменшого сумніву в тім, що Томасіна Фер — молода, вродлива, зіпсована й чарівна. Вона була переконана, що чула, як Сьюзен казала все це — тож, уявляючи Томасіну такою, Нен могла мріяти про неї далі.

Дівчинка ледь повірила власним вухам, коли одного ранку Сьюзен мовила:

— Тут ось пакунок, який треба віднести Томасіні Фер на стару ферму Мак-Алістерів. Твій татко вчора привіз його з міста. Підеш по обіді, моя ласочко?

Саме це вона й сказала! Нен затамувала подих. Чи піде вона? Невже мрії здійснюються отак? Вона побачить ПОХМУРИЙ ДІМ… і прекрасну Даму з Таємничими Очима. Побачить насправді… почує її голос і, можливо — о, яке блаженство! — торкнеться її витонченої білої руки. Що ж до хортів, водограю й решти, Нен знала, що все це існує тільки в її уяві, але реальність, певна річ, виявиться ще краща.

Увесь ранок Нен зиркала на годинник. Ох, як повільно спливає час… повільно ближчає жадана мить. Коли на небо впливла грозова хмара й сипонув дощ, дівчинка ледь не розплакалася.

— Чому Бог дозволив, щоб нині був дощ? — обурено шепотіла вона.

Проте злива невдовзі вщухла й із-за хмар вибилося сонце. За обідом Нен не могла їсти від хвилювання.

— Мамо, можна мені надіти жовту сукню?

— Нащо ж так виряджатися до сусідки, маленька?

До сусідки! Але, звісно, мама не розуміла… не могла зрозуміти.