Люси Монтгомери - Енн із Інглсайду

Тихі й статечні жителі Глена Святої Марії, що розсідалися на свої лавах, були би здивовані й навіть дещо нажахані, дізнавшись, які фантазії снує про них чорнява, темноока, скромна донька Блайтів. Лагідна чорноброва Анетта Міллісон отетеріла б, якби почула, що Нен уважає її викрадачкою немовлят, котра варить їх живцем на еліксир вічної молодості. Нен так яскраво уявила цю картину, що й сама до смерті перелякалася, зустрівши Анетту Міллісон якось у сутінках на стежині, де шепотілися між собою жовтці. Вона не спромоглася відповісти на дружнє вітання Анетти, яка подумала, що Нен Блайт росте чваньковитим дівчиськом, і що її не завадить повчити добрих манер. Жінка Рода Палмера гадки не мала, що отруїла когось, а тепер сохне від мук гризького сумління. Бундючний церковний староста Гордон Мак-Алістер не знав, що того дня, коли він народився, лиха чаклунка закляла його, позбавивши здатності всміхатися. Темновусий добряк Фрейзер Палмер і припустити не міг, що, глядячи на нього, Нен Блайт міркує: «Я певна, що цей чоловік скоїв непростимий злочин. У нього вигляд людини, яка має на собі одвічний тягар чорної таємниці». Арчібальд Файф не здогадувався, що при кожній випадковій зустрічі Нен Блайт поспішно складає відповідь на будь-яку можливу його репліку, бо ж із ним годиться розмовляти тільки віршами. Пан Файф, який страхітливо боявся дітей, ніколи й не заговорював до неї, проте дівчинка розважалася, вигадуючи щось на зразок:

а чи:

Хтозна-що сказала б дружина Мортона Кірка, якби їй розповіли, що Нен Блайт нізащо не прийшла б до неї в гості, навіть якби й дістала запрошення, бо ж на порозі в Кірків був кривавий слід ; а її тиха, непоказна зовиця Елізабет гадки не мала, що залишилася старою панною опісля того, як жених її помер у церкві просто перед олтарем.

Усе це було дуже весело й Нен ані разу не схибила на шляху між реальністю й вигадкою, поки в думках її не оселилася Дама з Таємничими Очима.

Дарма й питати, як ростуть фантазії. Нен і сама не могла пояснити, як це сталося. Усе почалося з ПОХМУРОГО ДОМУ. Нен саме так уявляла собі його назву — великими літерами. Вона складала химерні історії не лише про сусідів, але й про будинки; а єдиним будинком в околиці, гідним її фантазії — окрім старого дому Бейлі — був ПОХМУРИЙ ДІМ. Самого ДОМУ Нен ніколи не бачила — знала хіба, що той стоїть за лапатою ялицею на лобридзькій дорозі, покинутий «із прадавнини», за висловом Сьюзен. Дівчинці невтямки було, що таке прадавнина, та це звучало пишно — найдоречніше для похмурих будинків.

Ідучи лобридзькою дорогою в гості до своєї приятельки Дори Клоу, Нен завжди навіжено бігла попри бічну стежину, що вела до ПОХМУРОГО ДОМУ. То була довга темна стежка, що звивалася між густих трав і високих, аж до пояса, папоротей, обабіч якої громадилися старі вузлуваті дерева. Висхла кленова гілка лежала біля перехняблених воріт, наче мертва рука, готова вхопити її, і щоразу, тікаючи геть, Нен зітхала із превеликим полегшенням.

Якось, на свій подив, Нен почула, що така собі Томасіна Фер оселилася в ПОХМУРОМУ ДОМІ, або ж, як неромантично означила його Сьюзен, у старім домі Мак-Алістерів.

— Певно, їй там буде самотньо, — сказала мама. — Він так далеко від села…

— Їй то байдуже, — мовила Сьюзен. — Вона ніколи ніде не ходить, навіть до церкви. Багато вже літ… хоча, подейкують, вечорами любить блукати в саду. Бачте, до чого вона дожила — Томасіна, грайлива красуня. Скільки сердець вона була розбила! А тепер… Це засторога, пані Блайт, дорогенька, можете бути певні.

Сьюзен не пояснила, для кого була ця засторога, та й ніхто в Інглсайді більше не виявляв цікавості до Томасіни Фер. Утім, Нен, яка вже дещо переситилася колишніми фантазіями й прагнула чогось нового, ухопилася за образ Томасіни Фер у ПОХМУРІМ ДОМІ. Поволі, день у день, ніч у ніч — адже вночі так легко вірилося в усе — вона снувала легенду про Томасіну, аж поки та, засяявши свіжими барвами, стала улюбленою з усіх дотеперішніх мрій малої вигадниці — звабливий, реальний привид Дами з Таємничими Очима. О, ці великі оксамитові чорні очі… запалі очі… страдницькі очі… сповнені жалю за незліченними розбитими серцями… Нечестиві очі… бо ж усякий, хто розбиває серця й не ходить до церкви — нечестивець. Але нечестивці такі цікаві — достоту як Дама, що здобуває самотність у непроглядному лісі як покуту за свої гріхи.