Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Оборудки.

Власник готелю, в якому мешкали офіцери, такий собі Бродніцер, виходець із Сілезії, що з невідомих причин зачепився на кордоні, відкривав гральну залу. На вікні кав’ярні він почепив велике оголошення. Воно повідомляло, що тут будуть усілякі ігри, щовечора аж до ранку «даватиме концерти» музичний оркестр і виступатимуть «справжні кафешантанні співачки». «Новації» почалися з концертів оркестру, що складався з вісьмох вискіпаних десь і зібраних докупи музикантів. Згодом з’явився ще й так званий соловей з Маріаґільфа — білява дівчина з Одерберґа. Вона співала вальси Леґара, а на додачу — ризиковану пісеньку «Якщо я в кохання ніч переплину в сірий ранок…» і потім, на «біс» — «У мене під сукенкою штанці рожевенькі…». Отже, Бродніцер перевершив усі сподівання своїх клієнтів. Виявилося, що, крім численних великих і малих столів для гри в карти, він примостив у темному куточку за заслоною невеличкий столик для рулетки. Капітан Ваґнер усім про це розповідав, викликаючи захват. Людям, котрі вже багато років прослужили на кордоні (чимало їх ще зроду не бачили рулетки), ця невеличка кулька здавалася одним із тих чаклунських атрибутів великого світу, за допомогою яких здобувають вродливих жінок, дорогих коней, багаті замки. А кому ж не треба було допомоги її, тої кульки! У кожного з них позаду було убоге дитинство в школах закритого типу, безрадісна юність у кадетських корпусах, а по тому — тяжкі роки служби на кордоні. Вони чекали війни. Натомість прийшла часткова мобілізація проти Сербії, і вони безславно повернулися назад, щоб звично чекати механічного просування в званнях. Маневри, служба, казино — казино, служба, маневри! Вони вперше почули, як торохтить маленька кулька, і відтепер знали, що само щастя кружляє серед них, аби сьогодні впасти на одного, а завтра на іншого. Незнайомі бліді, багаті й мовчазні панове теж сиділи за рулеткою, — досі їх тут не бачено. Одного дня капітан Ваґнер виграв п’ять сотень крон. Наступного — сплачено всі його борги. Того місяця він уперше за довгий час отримав свою платню цілісіньку, усі три виплати. Щоправда, лейтенант Шнабель і лейтенант Ґрюндлер програли по сотні крон. Зате завтра вони могли виграти по тисячі!..

Коли біла кулька починала бігати по колу так, що сама ставала схожа на якесь молочно-біле коло, нанесене на чорні й червоні поля, коли чорні й червоні поля так само зливалися в суцільне вертке кружало непевного кольору, серця офіцерів здригалися, і в головах починало так чудно густи, неначе в мозкові кожного шугала якась особлива кулька, а в очах мигтіло чорне й червоне, чорне й червоне. Коліна тремтіли, хоча офіцери грали сидячи. Очі відчайдушно квапливо поривалися за кулькою, проте за нею неможливо було встежити. Підвладна своїм власним законам, вона врешті починала хилятися, сп’яніла від біганини, і, знеможена, лягала в котрусь нумеровану ямку. З усіх грудей вихоплювався стогін. Навіть тому, хто програв, ніби попускало. Про це розповідали один одному вже наступного ранку. І могутня п’янка жага здолала всіх. Чимраз більше офіцерів приходило до гральної зали. Прибувало й незнайомих цивільних із малознайомих місцевостей. Саме ці незнайомці додавали грі запалу, поповнювали касу, діставали з гаманців великі купюри, а з кишень жилеток — золоті дукати, годинники й ланцюжки, скидали з пальців персні. Усі номери готелю були замешкані. Сонні дрожки із запряженими в них сухоребрими шкапами, з візниками, що позіхали на передку, марно чекаючи пасажирів, — ці дрожки, такі схожі на воскові повозики з паноптикуму, тепер ожили, прокинулись — і ти поглянь! — виходить, колеса їхні могли крутитися, а сухоребрі шкапи, тупочучи копитами, трюхикати від вокзалу до готелю, від готелю до кордону й знову назад до містечка. Завжди похмурі торгівці всміхалися. Неначе світлішали темні крамнички, барвистішали розкладені в них товари. Ніч у ніч співав «маріаґільфський соловей». І так, наче розбуджені тим співом солов’їні сестри, з’являлися до кав’ярні ще ніколи тут не бачені, виряджені дівчата. У Бродніцера розсували столи, і всі танцювали під вальси Леґара. Весь світ одмінився…

Так, увесь світ! Подекуди з’явилися дивні плакати, яких у тутешніх краях зроду не бачили. Усіма мовами країни вони закликають робітників щетинообробної фабрики кидати роботу. Обробка щетини — єдина злиденна промисловість цієї місцевості. Робітники — переважно убогі селяни. Частина з них узимку заробляє на прожиток, рубаючи ліс, а восени наймається збирати врожай. Улітку ж цим людям доводиться йти на фабрику обробки щетини. Інша частина фабричного робітництва — то євреї з нижчих шарів. Вони не вміють ані рахувати, ані торгувати й не знають ніякого ремесла. Навкруги, в радіусі десь так миль на двадцять, немає жодної іншої фабрики.