Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Про що це ти питаєш? — сказав пан фон Тротта, трохи втішений, бо ж син принаймні наче досить ясно розумів, що йому говорилося. — Горілка тебе занапастить. Згадай лиш Мозера!

— Мозер, Мозер… — повторив лейтенант. — Справді! Але ж він мав цілковиту рацію! Я згадав його! Він намалював дідів портрет!

— Ти не забув портрета? — дуже тихо запитав пан фон Тротта.

— Я не забув його, — відповів лейтенант. — Про той портрет я думав завжди. Я не досить дужий для того портрета! Мертві! Я не можу забути мертвих! Батьку, я нічого не можу забути! Батьку!

Пан фон Тротта безпорадно сидів біля сина, він не цілком розумів, що говорив Карл Йозеф, але відчував, що не лише сп’яніння кричало з молодої душі. Він відчував, що лейтенант волав про допомогу, а допомогти йому не міг! Він приїхав сюди, в прикордоння, сам шукаючи хоч крихти допомоги. Бо він був цілком сам у цьому світі! А світ цей теж гинув! Жак лежав у могилі, й він був геть самотній, він захотів ще раз побачити сина, а син виявився теж самотній і, може, тому, що був молодший, стояв ближче до загибелі світу. «Яким простим завжди здавався світ! — подумав окружний начальник. Задля кожного життєвого випадку існували певні правила поводження. Коли син приїздив на канікули, ти влаштовував йому екзамен. Коли він став лейтенантом, ти його поздоровляв. Коли він писав свої покірливі листи, в яких так мало говорив про себе, ти відповідав йому кількома статечними рядками. Але як повестися, коли син п’яний? Коли він волає: «Батьку!»? Коли душа його лементувала: «Батьку!»?»

Він побачив, що заходить Хойницький, і підвівся рвучкіше, ніж звик.

— Для вас надійшла телеграма, — повідомив Хойницький. — Її приніс посильний із готелю.

То була службова телеграма. Вона викликала пана фон Тротту додому.

— На жаль, вас уже вертають назад, — сказав Хойницький. — Це, певне, пов’язано з «соколами».

— Так, мабуть, із ними, — відказав пан фон Тротта. — Буде розрух.

Тепер він знав, що був надто безсилий, аби якось запобігти розрухові. Він страшенно втомився. Всього кілька років залишилося до пенсії! Однак тієї миті йому сяйнула раптова думка вийти на пенсію негайно. Він би міг піклуватися про Карла Йозефа — чим не добре діло для старого батька?

Хойницький сказав:

— Не просто запобігти заворушенням, коли в тебе зв’язані руки, як у цій бісовій імперії. Заарештуйте-но двох-трьох підбурювачів! На вас зразу накинуться всі ці «вільні муляри», депутати, «народні проводирі», газети — і їх враз повипускають. Сиробуйте-но розпустити спілку «соколів» — і матимете догану від намісника. Автономія! Ні, постривайте! Тут, у моєму окрузі, будь-яке заворушення скінчиться пострілами! Так, поки я тут живу, я — кандидат у члени уряду, і мене завжди обиратимуть. На щастя, тутешній край лежить на чималенькій відстані від усіх тих модних ідейок, що ви висиділи в своїх смердючих редакціях!

Він підступив до Карла Йозефа і мовив по-знавецькому, тоном людини, яка не вперше спілкується з п’яними:

— Ваш панотець мусить від’їздити!

І Карл Йозеф відразу його зрозумів. Він навіть спромігся підвестися. Каламутними очима він відшукав старого.

— Мені прикро, батьку!

— Я трохи стурбований щодо нього! — сказав окружний начальник Хойницькому.

— І слушно! Йому треба виїхати звідси. Коли він матиме відпустку, я спробую показати йому трохи світу. Тоді він більше не схоче повертатися сюди. Можливо, й закохається…

— Я не можу закохатися, — дуже повільно вимовив Карл Йозеф.

Вони поїхали назад до готелю.

За цілу дорогу було зронене тільки одне слово, одне-однісіньке слово.

— Батьку! — сказав Карл Йозеф — і більше нічого.

Наступного дня окружний начальник прокинувся дуже пізно, вже грали сурми — батальйон повертався з муштри. За дві години відходив потяг. З’явився Карл Йозеф. Унизу вже ляскав батогом Хойницький. Снідав окружний начальник у вокзальному ресторані за офіцерським столом.

Відколи він виїхав зі свого округу В., збігло страшенно багато часу. Він насилу згадав, що лише два дні тому сів у потяг. Пан фон Тротта, єдиний тут, крім графа Хойницького, цивільний, сидів за довгим підковоподібним столом у товаристві барвистих офіцерів під портретом Франца Йосифа Першого, знайомим, широко розповсюдженим портретом верховного головнокомандувача в сніжно-білій фельдмаршальській уніформі, з криваво-червоним шарфом через плече. А на півметра нижче, просто під білими бакенбардами цісаря і майже паралельно їм стирчали чорні, злегка посріблені крила бакенбардів старого Тротти. Молодшим офіцерам, які розмістилися на кінцях столу-підкови, було добре видно схожість між його апостольською величністю і вірним цісаревим слугою. Лейтенант Тротта зі свого місця також міг порівнювати цісареве обличчя з батьковим. І на кілька секунд лейтенантові здалося, що на стіні вгорі висить портрет його постарілого батька, а внизу за столом, живий і трохи помолоділий, сидить цісар у цивільному. І несподівано далекі та чужі стали для нього його цісар і його батько.