Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

А окружний начальник тим часом вивіряючим і безнадійним поглядом обводив обличчя офіцерів за столом — молоді, вкриті легеньким пухом, безбороді, і вусаті, старші. Обіч нього сидів майор Цоґлауер. Ох, як радо пан фон Тротта перемовився б із ним турботним словом про Карла Йозефа! Та вже не було часу. За вікном уже формували потяг.

Зовсім осмутнів пан окружний начальник. З усіх боків виголошували тости за його здоров’я, за щасливу подорож і за успішне вирішення службових завдань. Він усміхався, підводився, цокався з одним, із другим, а голова його обважніла від клопоту, і серце гнітили тривожні передчуття. Як же незмірно багато часу проминуло, відколи він вирушив зі свого округу В.! Так, окружний начальник їхав бадьорий і гордовитий до загадкового краю, у гості до свого рідного сина. Тепер він вертався самотній від самотнього сина, з цього прикордоння, де вже так виразно було видно загибель світу, як видно наближення грози на околиці міста, де вулиці лежать під синім небом, безтурботні й щасливі. Ось задзвонив веселий швейцарів дзвоник. Уже засвистів локомотив. Уже й мокра пара вдарила сірими дрібненькими краплинками у вікна ресторану. Уже скінчено сніданок, і всі попідводилися. «Цілий батальйон» проводжав пана фон Тротту на перон до потяга. Панові фон Тротті хотілося ще сказати щось особливе, та нічого такого не спадало йому на думку. Він кинув останній ніжний погляд на сина, але тут-таки злякався, що хтось це помітить, і опустив очі. Він потиснув руку майорові Цоґлауеру. Подякував Хойницькому. Він скинув з голови свого поважного низького сірого циліндра, що його звичайно надягав у дорогу. Тримаючи капелюха в лівій руці, він правою обняв за стан Карла Йозефа. Поцілував сина в щоки, і хоч йому хотілося сказати: «Не засмучуй мене! Я люблю тебе, сину!» — він сказав лише:

— Тримайся!

Бо Тротти були люди сором’язливі.

І ось він, окружний начальник, уже в потязі. Уже він став біля вікна. Його рука в темно-сірій лайковій рукавичці лягла на опущену раму. Голий його череп блищав. Стурбований погляд ще раз відшукав обличчя Карла Йозефа.

— Як приїдете наступного разу, пане окружний начальнику, — сказав незмінно безхмарний капітан Ваґнер, — то застанете тут уже невеличке Монте-Карло!

— Себто як? — спитав окружний начальник.

— Тут буде відкрито гральну залу! — відповів Ваґнер.

І перше ніж пан фон Тротта встиг гукнути Карла Йозефа, щоб якнайщиріш застерегти його від оголошеного Монте-Карло, локомотив дав свисток, гримнули буфери, і потяг рушив. Окружний начальник замахав сірою рукавичкою. І всі офіцери приклали пальці до кашкетів. Карл Йозеф не ворухнувся.

Назад він ішов поруч капітана Ваґнера.

— Знаменита буде гральна зала! — сказав капітан. — Справжня гральна зала! О Господи! Скільки вже часу я не бачив рулетки! Знаєте, я так люблю, коли вона крутиться, і цей звук! Я страшенно радий!

Не лише капітан Ваґнер так чекав відкриття нової гральної зали. Чекали всі. Увесь прикордонний гарнізон роками чекав на гральну залу, яку мав відкрити Каптурак.

Каптурак прибув тиждень по тому, як поїхав окружний начальник, і, напевне, привернув би до себе далеко більшу увагу, якби водночас із ним, через дивний збіг обставин, не приїхала одна пані, що викликала загальну цікавість.

На кордоні Австро-Угорської монархії тоді було чимало людей однієї породи з Каптураком. Вони вже починали кружляти довкола старої імперії, мов ті чорні й боягузливі птахи, що з безмежної далечини нагледіли вмирущого. З понурим нетерпінням б’ючи крильми, чекали вони його кінця. Прямовисними дзьобами клюють вони свою здобич. Невідомо, ні звідкіля вони беруться, ні куди летять. Вони — пернаті брати загадкової смерті, її віщуни, супровідники й наступники.

Каптурак — дрібненький чоловічок із невиразним обличчям. Довкола нього гуляють чутки, випереджають його на його звивистих стежках, ідуть за ним ледве помітними слідами, які він лишає позад себе. Живе він у прикордонному шинку. Спілкується з агентами південноамериканських судноплавних компаній, які щороку переправляють на своїх пароплавах тисячі російських дезертирів до їхньої нової немилосердної вітчизни. Він охоче грає і мало п’є. Йому не бракує певної сумовитої привітності. Він розповідає, що роками промишляв контрабандою, переправляючи російських дезертирів, і жив по той бік кордону, де в нього своя хата, жінка й діти. Він, мовляв, мусив їх покинути, боячись, щоб його не заслали до Сибіру, після того як було спіймано на гарячому й засуджено не одного урядовця й військового, причетних до контрабанди. А на запитання про те, що він збирається робити тут, Каптурак, усміхаючись, коротко відповідає: