Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Отже, йдеться про дві тисячі крон позички? А сплата?.. Якими частинами?

— Не маю уявлення!

— Великі гроші, пане капітане!

— Я віддам! — відповів капітан.

— Як, якими сумами? Ви знаєте, що заставляти можна лише третину платні і що в усіх панів офіцерів її вже заставлено. Я не бачу жодної можливості!

— Пан Бродніцер… — почав був капітан.

— Пан Бродніцер, — підхопив Каптурак, неначе Бродніцера взагалі тут не було, — також винен мені багато грошей. Я міг би дати бажану суму, якби вам став до помочі хтось такий із ваших товаришів, у кого ще нема боргових зобов’язань, скажімо, пан лейтенант Тротта. Він перейшов із кавалерії, має коня!

— Гаразд, — сказав капітан, — я з ним побалакаю.

І він розбудив лейтенанта Тротту.

Вони стояли в довгому, вузькому й темному коридорі готелю.

— Підпиши мерщій! — прошепотів капітан. — Вони там чекають. Вони побачать, що ти не хочеш!

Тротта підписав.

— Іди негайно вниз! — сказав Ваґнер. — Я на тебе чекаю!

Перед маленькими дверима в глибині зали, через яку постійні мешканці заходили до кав’ярні, Карл Йозеф зупинився. Він уперше побачив нововідкриту гральну залу Бродніцера. Він узагалі вперше бачив гральну залу. Стіл з рулеткою був відмежований від решти зали темно-зеленою репсовою заслоною. Капітан Ваґнер трохи підняв її і прослизнув туди, до іншого світу. Карл Йозеф почув м’яке, оксамитне гудіння кульки. Він не наважувався підняти заслону. В іншому кінці кав’ярні, поблизу входу, було злаштовано естраду, а на естраді витанцьовував невтомний «маріаґільфський соловей». За столами грали картярі. Карти лунко ляскали об фальшивий мармур столів. Люди видавали з себе якісь незрозумілі вигуки. На вигляд то був одягнений у своєрідну уніформу — всі в білих сорочках — сидячий полк гравців. Кітелі висіли на спинках стільців. Тихо й примарно гойдалися за кожним рухом картярів порожні рукава. Над головами висіла густа грозова хмара цигаркового диму. Крихітні кінчики цигарок червоно й сріблясто жевріли за сірими хмарками диму, посилаючи все нові пасма синюватого туману густій грозовій хмарі вгорі. А під видною оку хмарою диму неначе висіла ще одна — шумка, гудюча, дзумлива хмара гамору. Якби заплющити очі, могло б видатися, що над людьми біля столів із несусвітнім співом вирує страхітлива зграя сарани.

Капітан Ваґнер, не схожий на самого себе, вийшов з-за темно-зеленої заслони. Очі його позападали у фіолетові очниці. Скуйовджені темно-русяві вуса обвисли над ротом, ніби якось чудно коротші з одного боку, а на підборідді стирчала руда щетина бороди.

— Де ти, Тротто? — гукнув капітан, хоча стояв груди в груди з лейтенантом. — Просадив дві сотні! — гукнув він. — Це прокляте червоне! Кінець моєму щастю в рулетці! Треба спробувати інше!

І він потяг Тротту до картярів.

Каптурак з Бродніцером підвелися.

— Виграли? — запитав Каптурак, бо бачив, що капітан програв.

— Програвся, програвся! — ревнув Ваґнер.

— Шкода, шкода! — сказав Каптурак. — Подивіться, приміром, на мене. Скільки вже разів я вигравав і знову програвався! Колись я був програв геть чисто все! І знову все виграв! Тільки не лишатися при одній грі! Це головне!

Капітан Ваґнер розстебнув коміра. Звичайний смаглявий рум’янець знову заграв на його обличчі. Якось мов самі собою розрівнялися вуса. Він ляснув Тротту по спині:

— Ти ще ніколи не торкався до карт!

Тротта побачив, як Каптурак витяг із кишені чистеньку колоду нових карт і обережно поклав на стіл, неначе боявся завдати болю барвистій постаті на спідній карті. Він погладив колоду своїми спритними пальцями. Спинки карт блищать, мов темно-зелені гладенькі люстерка. У їхній гладенькій опуклості відбивається горішнє світло. Окремі карти наче самі собою підводяться, стають сторч на своїх гострих гранях, лягають то на спину, то ницьма, збираються на купку, й вона з легким шурхотом починає швидко-швидко осипатись — чорна й червона масть летить прудким барвистим вихором, — і, знов збираючись до гурту, карти лягають на стіл, поділені на менші купки. З них карти спершу поодинці вислизають, потім знову ніжно туляться одна до одної, кожна напівприкриває сусідку, і так вони викладаються кружка, скидаючись на якийсь дивний перевернутий і плаский артишок, одна за одною летять назад на стіл і, врешті, знов збираються в пакуночок, до інших. Усі карти слухаються беззвучних велінь пальців. Капітан Ваґнер спостерігає цю прелюдію жадібними очима. Ох, як він любив карти! Інколи ті, що їх він кликав, ішли до нього, а іншим разом від нього тікали. Він любив, коли його шалені бажання гнали за втікачками учвал і врешті — врешті-решт! — таки змушували їх вертатися. Щоправда, іноді втікачки виявлялися меткішими, й тоді доводилося вертатися знеможеним капітановим бажанням. Протягом років капітан вимислив хитромудрий, украй заплутаний план воєнних дій, який не залишав поза увагою жодного способу загнуздати щастя: ні закляття, ні ґвалту, ні захоплення зненацька, ані ревної молитви, ані зваб шаленого кохання. Сердезі капітанові доводилося, коли він, приміром, бажав собі чирви, прикидатись, ніби він у розпачі, і нишком запевняти невидиму карту, що як вона тут-таки не прийде, він сьогодні ж накладе на себе руки; іншим разом він уважав за краще лишатися гордим і вдавати, ніби жадана карта йому байдужісінька. Ще іншим разом йому, аби виграти, доводилося тасувати карти власними руками, і притому роздавати неодмінно лівою — зі спритністю, якої він, урешт-решт, досяг завдяки довгому й залізно-несхитному тренуванню; а ще іншим — найдоцільніш було сісти праворуч від того, хто держав банк. Проте в більшості випадків слід було пов’язувати усі ці способи між собою чи миттю їх змінювати, та ще й так, щоб решта гравців не помітили. Бо це було важливо.