Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Тим часом Ціпперів батько вже написав братові. Як і держави, окремі люди знов налагоджували між собою стосунки. Від бразильського брата Ціппера надійшов рекомендований лист. Той писав, щоб вони зачекали. Він, мовляв, має намір відновити свої щорічні відвідини, як було перед війною, і невдовзі приїде.

Серед літа приїхав з Бразилії Ціпперів брат.

Я досі його ніколи не бачив, бо Ціппери не запрошували мене, як він приїздив. Вони самі бачили його тільки раз на рік і не хотіли, щоб їм заважав хтось сторонній. Гостювання його багато коштувало, але йому ніхто не признавався, що в них сутужно з грошима. Ціппери ще сяк-так могли його прогодувати, а він, як розповідав мені Арнольд, їв за десятьох. З тих розповідей у мене склалось уявлення про Арнольдового дядька як про дивовижну людину. Насамперед, він був фермер, отже, людина, що збуджує фантазію. Людина, що тримає рабів, а також ловить диких коней. Людина, що одного дня може знайти золоту жилу або вже знайшла її. Людина без сурдута, у крислатому панамському капелюсі, підперезана широким поясом. Те, що брат цього добропорядного міщанина Ціппера був фермером, здавалося мені ще неймовірнішим за розповідь про незвичайні обставини в Монте-Карло.

А проте це була не вигадка. Арнольдів дядько був справжнім бразильським фермером. Цього разу я мав його побачити.

Він приїхав гарячого літнього дня, в липні чи в серпні. Після обіду Ціппери, батько й син, пішли на станцію. А другого дня я обідав з фермером.

Він був справді майже таким, як я собі уявляв. Дарма я шукав на його обличчі якоїсь родинної схожості зі старим Ціппером. Він був зовсім не такий, як його брат. Ніби не людина, а жива бразильська легенда: на три голови вищий за старого Ціппера, з гладенько виголеним тім’ям, темною, рівномірно засмаглою шиєю, великим червоним носом і маленькими ясними очима під кущуватими короткими бровами. Погляд його був гострий і швидкий, мов стріла, очі скидалися на ясні вогники серед темного вечора, а підборіддя мало форму рівносторонньої трапеції. Широке, важке, воно мені нагадувало постамент або гладенький, обтягнений шкірою камінь. Зрештою, він весь нагадував мені камінь. Він стояв, як мур, і мовчав, як мур. На людину він більше скидався тоді, коли пив. Він послав Арнольда по вино, сказав принести зразу кілька пляшок. А ще кілька пляшок він сам купив дорогою. В передпокої стояла його дивовижна валіза, єдина, яку він з собою привіз. Валіза була стара, з жовтої шкіри, а верх і дно в неї складалися, як гармонія. На канапі лежав капелюх — він його ніколи не залишав у передпокої. І то справді був великий, крислатий панамський капелюх.

— Дуже радий! — сказав він з іноземним акцентом, подаючи мені вперше руку, велику, відповідно до його зросту, теплу й суху.

Потім він почав розпитувати про війну таким тоном, наче питав про врожай чи про те, чим скінчилась цікава вечірка. Адже вдома він мав важливіші справи, на худобу, жнива і наймитів треба було часу та й часу. Якби він був багатий і не мав цих обов’язків, то, може, приїхав би, позмагався б на котромусь боці. Він зі щирим захватом дивився на Ціпперові залізні каблучки; попільничку з гарматної гільзи, яку Арнольд приніс з війни, хотів забрати з собою до Бразилії, а оббитого оксамитом стільця, на якому сидів перед смертю Цезар, оглядав по кілька разів на день. Обмацуючи його і обертаючи в руках, він казав байдужим голосом:

— Он де Цезар доживав свого віку. Задовольнявся стільцем. А коли я приїздив сюди останнього разу, йому було мало цілого міста. Не диво, що він на цьому стільці збожеволів.

І не відчував, що в його брата спинялося серце, не бачив, що очі в нього скляніли і погляд їхній линув на широкі простори страждання.

Щодня, коли приходила газета, фермер питав:

— А сьогодні в ній є знімки?

Він думав, що наша газета один день з’являлася з фотографіями, а другий із самим текстом — через фотографа, який випадково заспав.

— Погані стали ваші «Віргінські», — казав він, курячи, і розкришував сигару, за недокурок якої старий Ціппер був би йому вельми вдячний.

Якась нестримна жадоба розваг ганяла його по всіх місцях, де грали, танцювали й показували вистави. Щоб згаяти той час, коли доводилось сидіти вдома, фермер купив грамофон, який обіцяв залишити Ціпперам. Після обіду він ще при мені лягав на канапу. Я бачив, як він водив очима по кімнаті, затримувався на людях і меблях, ніби шукав чогось, про що можна було б потім снити. Врешті зупинявся на червоному стільці, ставав блаженно задоволений, сонний і стуляв повіки.