Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Дуже ловко! — сказав фермер.

Другого дня він поїхав.

Ціппери вдома рідко розмовляли про нього. Він осоромився. Забракував Арнольда! Такого генія, як Арнольд, не взяти до Бразилії — на це був здатен хіба страшний невіглас, як той фермер.

— Власне, він ніколи не мав часу, щоб чогось навчитися, навіть щоб над чимось подумати, — сказав якось старий Ціппер про свого брата. І від фермера перейшов до порядку денного.

Порядок денний полягав у тому, що вони вихваляли Арнольда. Здавалося, Ціппер зовсім забув, що сам знайшов Арнольдові посаду. Батьки так поводились, наче їхньому синові доручили якусь велику місію: керувати фінансами країни.

Через місяць Арнольд почав працювати.

Він був дрібним службовцем з мізерною платнею. Але батько бачив уже в ньому міністра фінансів. Арнольд нітрохи не поділяв батькового оптимізму.

— Як може той, хто побував на війні, а перед війною не знав служби, висиджувати щодня по вісім годин? — питав він. — Я сиджу в кімнаті на четвертому поверсі ще з двома колегами. Обидва вони такого віку, як мій батько. Ти собі не уявляєш, як вони ненавидять мене. Якось я прийшов на роботу в новому сірому костюмі. Один із них, пан Краніх, відразу подався роздзвонювати по всіх кабінетах, що молодий службовець з їхнього відділу з’явився на роботу в світлому костюмі. Щоразу, коли я виходив, у коридорі збиралося кілька моїх колег, перешіптувались і витріщали на мене очі. Інші наче випадково відчиняли двері, визирали в коридор і знов зачиняли їх. Нарешті мене викликав до себе Кронауер і сказав, що, з огляду на погане матеріальне становище службовців, батьків родин, я не повинен ходити на роботу в новому вбранні. Він сам носить старе. А крім того, я міг би надягти й форму, як належить за правилами.

Навряд чи ти уявляєш собі, яка огидна мені та форма. Знов мундир! Я ж недавно скинув один! Я спробував присунути свій стіл трохи ближче до вікна. Звідти, щоправда, нічого не видно, вікно виходить на подвір’я, до того ж воно заґратоване, і з другого боку так само розташовані контори. Подвір’я нудотно чисте, бо на нього суворо заборонено викидати клапті паперу, попіл і недокурки. Але стіл одного з моїх колег, що сидить біля другого вікна, повинен стояти рівно з моїм. Я відлучився на п’ять хвилин, а коли повернувся, мій стіл знов стояв там, де й раніше. Дідугани взяли й пересунули його.

Вони тримають у шафі мило й пилочку для нігтів. І скінчивши роботу, миють руки. Я там не можу мити рук. Я волію якнайшвидше втекти з контори і йду додому з брудними руками. Через це я можу вийти раніше, ніж мої колеги. «До побачення», — кажу я їм. Вони не відповідають. Я виходжу. Зі сходів один із них гукає: «Пане Ціппер!». Що таке? Виявляється, ключ від нашої кімнати треба брати не в сторожа, а в двадцять п’ятій кімнаті на третьому поверсі. Це на той випадок, якщо я прийду раніше. Робота починається о дев’ятій. Я приходжу за п’ять хвилин перед дев’ятою. Вони обидва вже сидять. Раз я спробував прийти за чверть до дев’ятої. Другого ранку вони вже о пів на дев’яту були в кімнаті.

Службово я від них незалежний. Вони не мої начальники. Та коли я скінчу якийсь папір, хтось із них підходить до мого столу й каже: «Чудово, пане Ціппер». Вони не зважуються ганити мене, але знайшли підступний спосіб: принижують мене своєю хвалою. Інколи вони заводять розмову про теперішню молодь. Не про мене зокрема, а взагалі. Мовляв, кожен молодий гадає, що коли він був на війні, то мудріший за старого. Одного разу я не витримав і сказав: «Адже ви самі послали нас на війну!». Я мав на думці свого батька. Пам’ятаєш, як він з’явився в мундирі біля офіцерської школи? До речі, коли вже зайшла мова про батька: я не можу більше ходити додому їсти. Батько закидає мене запитаннями. Все хоче знати, чи мною задоволені. Я мушу докладно звітувати йому про свою роботу протягом дня. Він собі уявив, що я укладаю закони про податки. А я, знаєш, що роблю? Додаю, ділю і множу з десятковими дробами.

Просто вже несила витримати! Треба було б пошукати чогось іншого. Проте коли я закінчую цю роботу, то прагну якнайшвидше опинитися вдома. Є трамвай о шостій дванадцять, а другий уже аж о шостій двадцять. Часто котрийсь із тих дідуганів починає розповідати мені щось зовсім нецікаве, цідить слово по слову, коли я вже внизу, і мені доводиться вісім хвилин чекати на трамвай. Ці вісім хвилин здаються мені довшими за цілий день.

Я не хочу бачити вулиці, поки надворі зовсім не стемніє. Я йду додому, вбираюся у все найновіше, в найкращі черевики, найкращу сорочку, тоді щось заграю, кілька мелодій, які ще лишилися в моїй пам’яті, і врешті настає вечір. Він приходить, коли я граю, мені здається, що я його накликав. Начхати мені на все моє навчання, я вдячний батькові тільки за одне: що він допоміг мені опанувати музику.