Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Я помітив у бразильця кілька зворотів, яких уже ніхто не вживає. І взагалі він розмовляв своїм власним стилем. Коли йому щось подобалось, байдуже, чи то був чоловік, чи жінка, чи якась подія, чи річ, він казав: «Ловке!». Він міг назвати ловкою і юшку, і мене — я начебто йому сподобався, — і попільничку з гарматної гільзи. Я зацікавлено чекав, що ж він скаже, коли йому буде щось не до вподоби: «неловке»? Аж ні, він уживав тоді інше слово: «невдатне». Наприклад: «Цей театр невдатний» — тобто йому не сподобалась зала для глядачів, бо в ній було забагато колон; сцена «невдатна», бо на завісі було старе «малювання». Кожну картину він називав «малюванням», щоб цим відрізнити її від фотографії. Меблі, які можна було пересувати по кімнаті, тобто стільці й столи, він називав «ридванами», на пані Ціппер казав «невістко», на пана Ціппера — «брате», а на Арнольда — «Ціппере-молодший». Він запевняв, що не може запам’ятати імен і що вони зайві. Своїх власних синів — у нього їх було троє — він, щоб не морочитись, охрестив однаково: всі вони звалися Вільямами.

— Ну що, правда ж, він молодець? — казав старий Ціппер про свого брата. — Який енергійний! Ні я, ні інші брати не вдались такими. Він виїхав до Бразилії чотирнадцятирічним хлопцем. Я теж хотів піти його слідами і, якби мені не перебило Монте-Карло, так само був би тепер фермером.

Я подумав про ті особливі обставини, глянув на старого Ціппера, що говорив тепер беззубим, обм’яклим ротом, у якому слова ніби мокріли, перше ніж він їх вимовляв, на сивого, згорбленого старого Ціппера, і порівняв його з братом, що був тільки на рік молодший за нього. Ні, фермер походив не з цього континенту, не з цього клаптика середньої Європи, де почалася війна, потекла гноєм, як визрілий чиряк. Старий Ціппер ніколи не став би бразильським фермером, він був людиною з середньої Європи.

Тиждень фермер був тільки гостем, а потім Ціппери почали натякати йому про Арнольдові наміри. Арнольд не любив бути при цьому.

— Я не хочу дядькової допомоги, — казав він мені. — Хіба ти його не бачив? Він брутальний, вузьколобий самолюб. Якби він узяв мене з собою, то визискував би гірше, ніж чужий. Я ненавиджу цю свою кров. Не хочу мати ніяких справ з родиною. І нізащо не поїду до Бразилії з дядьком. Я пошукаю свого власного шляху. Я не пропаду.

Проте фермер і гадки не мав брати з собою Арнольда.

Була пізня ніч, у садках сюрчали цвіркуни. Ми вийшли з кав’ярні. Ми там часто зустрічалися. Кав’ярню зачиняли надто рано, існувала ненависна нам поліційна година. Ми приходили туди пізно, щоб випити чашку кави. Нам тоді здавалося, що ми ще багато чого не сказали одне одному і що взагалі замикати кав’ярні — нелюдський звичай. Тепер я вже давно змирився з поліційними годинами, але й досі не можу пояснити, чому ми тоді вважали, що провадити розмову можна лише в кав’ярні. Мабуть, тому, що ми недавно повернулися з війни. Хоч яким темним, нужденним і сумним було місто, ми все ж таки лишились його мешканцями, що повернулися додому й почували себе тут добре після безлічі вечорів і ночей, проведених в окопах, після ночей у сирій глині, в болотах, у сільських халупах, коли нам єдиною розрадою були старі газети, після ночей з атаками й ураганним вогнем. Нас викидали з кав’ярні, зачиняли її, складали стільці один на один, і кельнери збиралися біля каси, щоб підбити рахунки. Тоді ми, бездомні собаки, розлазились по місту.

Була тепла літня ніч. Ми ходили вулицями, проводжаючи один одного: добравшись до дверей свого будинку, ти відчував, що там, у кімнаті, в ліжку, вві сні на тебе чекає жах, і знов повертався, йшов до дверей товариша. Аж коли за будинками починало сіріти, ми розходились посеред дороги. Тепер уже було не так страшно свого дому, за яким ти так тужив під час війни і в якому, повернувшись, не знайшов затишку. Коли сходило сонце, ми засинали, бо не хотіли бачити, як починається день.

Однієї такої ночі Арнольд розповів мені, що сказав дядько про його наміри:

— Хоч би ви, невістко й брате, доплачували мені мільйон, я не візьму вашого сина. Я маю гроші, і він міг би жити в мене, принаймні міг би харчуватися. Але я його не візьму. Бразилія — небезпечна країна. Той, хто мав там чогось досягти, давно туди приїхав, і людину з нього ліпили вже тамтешні обставини. А докінченого європейця я не візьму на своє сумління. Якщо він захоче осісти на землі тут і йому треба буде позичити грошей, я позичу. Може з нього вийти сільський господар? Я йому допоможу. Але тільки під слово честі й під розписку, бо я не роблю подарунків, що варті маєтку, і плюю в очі тому, хто позичає гроші на вічне віддавання. Спитайте його, нехай скаже, чого він хоче.