Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Старого Ціппера нагородили Хрестом Заслуги. Він попросив дозволу у вільний від служби час носити цивільний одяг. «Я бажаю тільки одного, — написав він якось Арнольдові, — ще раз побачити тебе».

Я згадував старого Ціппера з мирних часів, який разом з нами вилазив на башти, оглядав карликів, бігунів, чоловіка-лева, жінок без нижньої частини тулуба, відвідував мандрівний цирк, старого Ціппера, що за незвичайних обставин у Монте-Карло придбав свій годинник, накручував його таємничий дзвінок, випускав мишей із сірникових коробок і насипав під скатертину гумових кульок, від яких вона потім моторошно ворушилася. Я бачив, що того Ціппера, якого ми знали, вже немає. Він обернувся в когось іншого, цілком незнайомого. Чи це ще Ціппер?

Приїхавши востаннє у відпустку, я навідався до нього. Була неділя, і він одягся по-цивільному. Я зустрів його перед дверима будинку. Вуса й волосся на голові в нього були зовсім сиві. Він спирався на ціпок з головкою зі слонової кістки і був дуже згорблений. Він понижчав на півголови. Кілька разів зупинявся на сходах, як мені здалося, не тому, щоб відсапатись, а щоб подумати про щось. Він став неговіркий. Коли ми піднялися нагору, він зайшов до кухні й гукнув:

— Фанні, йди сюди!

З’явилася пані Ціппер. Я вперше дізнався, що її було звати Фанні.

Коси в неї були безбарвні, обличчя худе, а руки тверді, як завжди. Тільки тепер, коли вона всміхалась, на підборідді не було вже й сліду ямки.

В кутку біля вікна, в тій самій кімнаті, де ми так часто сиділи, коли на світі ще панував мир, а в Ціпперів точилася війна, стояв оббитий червоним оксамитом стілець із салону.

— Тут, — сказав Ціппер, — останніми тижнями завжди сидів Цезар.

Пані Ціппер повернулася до кухні.

— Коли ця війна скінчиться? — запитав Ціппер.

— Мабуть, не скоро, — відповів я. — Ми чекаємо смерті.

Я знов поїхав на війну. А вона не закінчувалась. Старі й молоді ціппери служили у війську. Мільйони ціпперів стріляли й помирали, а сотні тисяч божеволіли.

До Арнольда все приходили листи. І в них було те саме.

Арнольд також писав додому. Я щоразу передавав вітання.

Часом, коли я перевіряв вартових, в уяві моїй поставало помешкання Ціпперів, і воно мені здавалося мирною домівкою.

А проте одного дня війна скінчилася. Монархія розпалась, ми повернулися додому.

Останні півроку я не бачив Арнольда. Він захворів і після лікарні був призначений у залізничну охорону. А я, в зв’язку з різними прикрими обставинами, повернувся додому аж на початку грудня 1919 року. На той час Арнольд був уже демобілізований. Уже було вирішено, що він не закінчуватиме університету. Доводилось якнайшвидше шукати роботи.

Зима 1919 року була погана, мокра. Сніг тримався не довше як один день. Вітер шаленів по місту, наче мокрий убивця. Вулиці були темні й похмурі. Італійські офіцери мали теплі вовняні шарфи, гамаші й рипучі жовті шкіряні портфелі. Вони переможно ходили по місту, були союзниками зими і взагалі були союзниками. З Америки прибули corned beef [5] М'ясні консерви (англ.). , пастори з ялинками для убогих дітей і звільнені полонені. З Росії та Італії теж поверталися полонені. Багато тих, хто їх чекав, померли і звільнили їм місце. На біржі панувало пожвавлення, гроші втрачали ціну. Мільйон юнаків ходили в пошуках роботи. Серед них був і Арнольд.

Досі я бачив Арнольда тільки в затінку його батька і його домівки. Я знав Ціппера як шкільного товариша, що сидів у кутку на третій лавці, що завжди був на півголови нижчий за «клас», що відрізнявся від інших густим ластовинням, яке мені нагадувало присмажену терту булку, що інколи був старанний, а інколи ледачий, як і решта учнів, і «плавно» декламував вірші, як вимагав від нього батько. Далі Арнольд був студентом, як багато інших. Він закохався в дівчину, що писала йому листи в університет, його прізвище частенько стояло на чорній таблиці біля будки швейцара. Потім Арнольд став солдатом. І, як усі, приховав своє обличчя. А може, досі він його не мав? Я бачив, як він ріс, дорослішав, святкував дні народження. Але не бачив, як він набував обличчя. Я ніколи не спостерігав за ним, думав, що добре його знаю. Вісім місяців тому я бачив його в мундирі, що, як і в більшості молодих офіцерів у ті воєнні часи, ледь відхилявся від взірця, визначеного інструкцією. Того невеличкого відхилення від інструкції було досить, щоб обернути героїзм у кокетство. Бо в ті дні — і не вперше протягом сторіччя — бажання похизуватися було сильніше за дисципліну й за думки про смерть. Арнольд, наприклад, носив набакир кашкет без козирка, що було заборонено офіцерам піхоти. Він не був такий наївний, щоб його задовольнило військове життя та офіцерське звання, і надавав своєму вбранню самовдоволеного хвацького вигляду не тому, що тішився військовим мундиром. Просто він був з тих чоловіків — згодом я цю рису помітив у багатьох, — що не могли встояти перед модою, як люди зі слабими легенями не можуть устояти перед застудою.