Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Цікаво, де вона, та польова пошта номер сто шість? Мудра система. Самі номери, а там уже знають, що куди слати. І напевне ніщо не пропадає. Організація — велика річ. У мирний час пошта ніколи не діє так добре!

Салон стояв порожній. Пані Ціппер вивісила на браму картку з написом: «Візьмемо на квартиру порядного чоловіка». Пан Ціппер здер картку. Ввечері він зайшов до помешкання, тримаючи її перед собою двома пальцями, наче бридкого хробака, і сказав:

— Моя дружина саме тепер вивішує картку! Саме тепер шукає порядного чоловіка! По-перше, всі порядні чоловіки мобілізовані, а каліки вже забезпечені помешканнями. По-друге, повернеться Вандль, а його кімната найнята. Що ми йому скажемо? Негарно й нетактовно віддавати комусь кімнату солдата, що перебуває на полі бою!

І пан Ціппер викинув картку у вікно.

Одного дня я побачив, що він носить годинника не на золотому ланцюжку, як завжди, а на темному, залізному. Крім того, на пальцях у нього з’явилися три залізні каблучки. «Я віддав золото за залізо», — було вигравірувано па всіх трьох каблучках.

Якось пан Ціппер повів нас із Арнольдом забивати гвіздки в «залізного чоловіка».

— На, — сказав він мені. — Я плачу за твій гвіздок!

І він купив для мене гвіздок, бо я не мав грошей. Сам він забив не менш як п’ять гвіздків.

Щотижня він приходив з новими відзнаками. Він носив чорно-жовтий хрест, срібний хрест і едельвейс на капелюсі. Одне з добродійних товариств, до якого він належав, улаштувало збір старого одягу й теплих вовняних речей «на різдвяні подарунки для наших вояків». Ціппер сам їздив з підводою — великим фургоном з військового обозу. Зупинявся перед кожним будинком, заходив з дзвоником до сіней і збирав подарунки. Він їздив цілий тиждень, так званий «тиждень теплої вовни». Додому він приходив пізно ввечері, його торгівля папером почала поволі сходити нанівець. Тільки від одного патріотичного товариства, якому протегувала графиня Віндішгрец, він отримував щомісяця замовлення на папір. У військовому географічному інституті також звернули увагу на Ціппера. Якийсь час здавалося, що він щось заробить на постачанні паперу для видання «Наші герої взимку». Але його випередив інший крамар і перехопив замовлення.

Так, Ціппер заробляв дедалі менше. 1915 року він нарешті погодився взяти квартиранта, щоправда тільки якогось військового. Салон найняв старший лейтенант Маутнер із військового міністерства. Цього офіцера, що раніше був антикваром, зовсім не цікавила війна. В міністерстві він керував канцелярією, в якій видавали перепустки для відвідувачів. Увечері старший лейтенант переодягався в цивільне вбрання і йшов до кав’ярні, де зустрічався зі своїми колегами-антикварами. Згодом з’ясувалося, що Ціпперів салон не завжди потрібний лейтенантові. Він мешкав з дружиною й дітьми в шестикімнатному будинку за містом, а в Ціпперовому салоні оселив панну Мінну з ратушної кав’ярні. Але він добре платив і, врешті-решт, був старшим лейтенантом.

Нарешті мобілізували до війська Арнольда й мене. А ще через місяць надяг військовий мундир і Цезар. Арнольд міг і повинен був стати офіцером. Тому старий Ціппер взагалі не цікавився другим сином. Цезар жив у казармі й тільки раз навідався додому, напередодні від’їзду на фронт. Він упився й вісімнадцять годин проспав на канапі, скрикуючи крізь сон.

— Гарний з її сина герой! — казав старий Ціппер.

Увечері він приходив по нас до офіцерської школи. Там він випивав з нашим фельдфебелем по кухлю пива. Одного туманного вечора в листопаді ми хвилин п’ять простояли перед школою, чекаючи на старого Ціппера. Світло з ліхтарів, притемнених на час війни, сіялося наче крізь вату. Ціппер не приходив. Раптом перед нами з’явився якийсь невеличкий на зріст фельдфебель. Ми віддали честь. Він зареготав. То був старий Ціппер. Він зголосився до війська добровольцем.

Ох, який він був гарний! На ньому блищав золотими нашивками новий-новісінький мундир, рудувата моряцька борода зникла, лишилися тільки сиві вусики, також дуже прикорочені. В тісному мундирі було добре видно, що в старого Ціппера завелося черево й що він, ідучи, крутить стегнами і якось силувано викидає вперед ноги.

На вулиці він кілька разів наказував нам віддавати йому честь. Ми зайшли з ним у шинок, і він почав розповідати нам давні анекдоти свого полку. Тепер він належав до ополчення і, оскільки трохи вмів по-чеському, через кілька днів опинився у російському відділі цензури. Він мав перевіряти листи російських полонених. Читати їх він не вмів, тому почав учити російську мову. Тим часом на його столі громадилися листи. Він ділив їх між своїми підлеглими, а сам старанно вчив російську.