Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Пані фон Таусіґ стояла на пероні Північного вокзалу. Двадцять років тому (вона вважала — п’ятнадцять, бо так довго применшувала собі віку, що нарешті й сама повірила, ніби літа її життя припинили свій плин і завмерли на місці) вона так само чекала на Північному вокзалі лейтенанта, який, щоправда, був кавалеристом. Вона ввіходила на перон, неначе в молодильну купіль. Поринала в їдкий дух кам’яного вугілля, у свистки й пару локомотивів, у часте дзвоніння сигналів. На ній була коротка дорожня вуалетка. На її думку, п’ятнадцять років тому такі вуалетки були в моді. Тим часом вони були модні цілих двадцять п’ять — навіть не двадцять! — років тому! Їй подобалося стояти на платформі. Вона любила ту мить, коли прибував потяг і вона помічала коло вікна одного з вагонів кумедний темно-зелений низький капелюх Тротти і його кохане, безпорадне, молоде обличчя. Бо вона й Карла Йозефа, як і саму себе, робила молодшим, дурнішим і безпораднішим. Тієї миті, як лейтенант ступав на найнижчий східець приступки, пані фон Таусіґ розкривала перед ним обійми, як і двадцять, чи пак — п’ятнадцять років тому. І з нинішнього її обличчя проступало те, колишнє рожеве й гладеньке, яке вона мала двадцять, чи то пак — п’ятнадцять років тому, дівоче личко, чарівне й трішки розпашіле. На шию, шкіру на якій нині переписували дві паралельні борозенки, вона почепила дитинний, тоненький золотий ланцюжок, який двадцять, чи то пак — п’ятнадцять років тому був єдиною її оздобою. І, як двадцять, чи то пак — п’ятнадцять років тому, вона поїхала з лейтенантом до одного з тих невеличких готелів, у яких буяло таємне кохання в оплаченому, вбогому, рипливому й дорогоцінному постільному раю. Починалися прогулянки. Чверть години любощів серед молодої зелені Віденського лісу, маленькі раптові бурі в крові. Вечори в червонястому присмерку оперних лож, за спущеними завісами. Пестощі, такі знайомі, і все ж несподівані, пестощі, яких чекала досвідчена, а проте наївна плоть. Вухо впізнавало часто чуту музику, але очі — тільки розрізнені скалки сцен. Бо пані фон Таусіґ завжди сиділа в опері за спущеними завісами або ж заплющивши очі. Ніжність, породжену музикою, оркестр ніби передовірив рукам чоловіка, які прохолодно і водночас палко злинали на її шкіру; любощі, такі знайомі, проте вічно юні — ці дарунки, так часто отримувані, але знов забуті й ніби лише бачені вві сні. Відчинялися тихі ресторани. Починалися тихі нічні трапези по затишних куточках, де й вино, яке ти пив, здавалося вишумуваним у променях кохання, що вічно світило в цьому присмерку. Наставала розлука, останні обійми в надвечір’ї, під безугавне цокання кишенькового годинника, що лежав на нічному столику, обійми, вже сповнені радісного передчуття наступних зустрічей, і поспіх, з яким збиралися до потяга, і останній поцілунок на приступці вагона, і втрачена в останню мить надія поїхати разом.

Стомлений, але ще повний усіх чарів світу й кохання, вертався лейтенант Тротта знов до свого гарнізону. Денщик Онуфрій уже тримав напоготові уніформу. Тротта перевдягався в задній кімнаті вокзального ресторану і їхав до казарми. Щонайперше заходив до канцелярії чоти. Усе гаразд, нічого не скоїлося. Капітан Єдлічек був веселий, бадьорий, величезний і здоровий, як завжди. Лейтенант Тротта відчував полегкість, та водночас і розчарування. У потаємному куточку свого серця він завжди голубив надію на якусь катастрофу, що внеможливила б його подальшу службу в армії. Тоді б він негайно повернувся назад. Та нічого не ставалося. І доводилося знов дванадцять днів чекати тут, затисненому між чотирьох мурів казарменого подвір’я, заборсаному в тенетах пустельних вуличок цього містечка. Він окинув поглядом мішені для стрільби на мурах казарменого подвір’я. Невеличкі, блакитні чоловічі постаті, спотворені пострілами й знов попідмальовувані, вони здавалися лейтенантові лихими кобольдами, домовиками казарми, що й самій їй загрожували зброєю, з якої стріляли в них, — не мішені вже, а небезпечні покровителі. Тільки-но він заходив до готелю Бродніцера, завертав до своєї голої кімнати й падав на залізне ліжко, то щоразу вирішував з наступної відпустки більш не повертатися до гарнізону.

Та він не мав снаги здійснити своє рішення. Він і сам те знав. Отож насправді лейтенант сподівався якогось нечуваного щастя, що одного чудового дня спіймається йому до рук і назавжди звільнить його і від армії, і від необхідності кинути її з власного почину. Усе, що він спромігся зробити, полягало в тому, що він кинув писати батькові й кілька листів окружного начальника відклав нерозпечатаними, щоб узятися до них колись пізніш, колись пізніше…