Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Ні, окружний начальник ще не випив гіркої до дна! Карл Йозеф отримав батькового листа запізно, тоді, коли він уже давно вирішив не розпечатувати й не писати листів. Що ж до пані Таусіґ, то вона йому надсилала телеграми. Мов прудкі маленькі ластівки, прилітали раз на два тижні її телеграми, кличучи його до неї. І Карл Йозеф кидався до шафи, виймав звідти своє сіре цивільне вбрання, своє краще, важливіше й потаємне існування, і вдягався в нього. Й зразу відчував себе належним до того світу, куди вирушав, і забував своє життя військового. Замість капітана Ваґнера до батальйону прибув капітан Єдлічек, переведений із айнзерських єгерів, «добрий хлопець», велетенської статури, кремезний, веселий і лагідний, як кожний велетень, і згідливий на всі умовляння. Диво-чоловік! Тільки-но він прибув, як усі вже знали, що він не спасує перед цим болотом і що він дужчий від кордону. На такого можна покластися! Капітан порушував усі військові приписи, а здавалося, ніби він їх скасовує! Він міг би винайти, запровадити й узаконити новий військовий статут! Отакий він мав вигляд. Він потребував сили грошей, але вони й пливли до нього з усіх боків! Товариші давали йому в борг, підписували задля нього векселі, заставляли свої обручки й годинники, писали заради нього своїм батькам і тіткам. Не те щоб його так дуже любили! Бо любов наблизила б людей до нього, а він вочевидь не мав бажання нікого до себе наближати. Та то було б і не легко вже з причин суто фізичних: його зріст, його кремезність, його потуга тримали всіх на відстані, отож йому було й не важко бути добродушним.

— Їдь собі спокійно! — казав він лейтенантові Тротті. — Відповідальність я беру на себе!

Капітан брав на себе відповідальність та й умів її нести. І він щотижня потребував грошей. Лейтенант Тротта отримував їх від Каптурака. Він сам собі здавався б жалюгідним, з’являючись до пані фон Таусіґ без грошей. Це означало б вирушати знезброєним у добре озброєний табір. Яка легковажність! І він поволі збільшував свої потреби, збільшував суми, які брав із собою, і однаково після кожної поїздки повертався назад з єдиною кроною в кишені і незмінно вирішував наступного разу прихопити більше. Подеколи він пробував підрахувати витрачене. Проте йому ніколи не щастило пригадати всі свої видатки, а часом просто було незмога виконати дію додавання. Він не вмів рахувати. Його невеличкі записнички могли б засвідчити марні лейтенантові зусилля дати лад своїм грошовим справам. Усі сторінки рясніли стовпчиками цифр. Але вони плуталися й змішувались, вислизали йому з рук, самі собою додавались і ошукували його хибним результатом, перед його живими очима вони учвал мчали геть від нього, щоб повернутися наступної миті перетвореними й невпізнанними. Йому жодного разу не вдалося звести докупи свої борги. У відсотках він теж нічого не тямив. Те, що він позичив комусь, щезало за тим, що взяв у борг, як пагорок за горою. І він не міг збагнути, як, властиво, рахував Каптурак. Та якщо він не довіряв Каптураковій чесності, то ще менше покладався на свої математичні здібності. Урешті-решт цифри стали наганяти на нього нудьгу. І він раз і назавжди кинув будь-які спроби підрахунків — з мужністю знемоги і відчаю.

Шість тисяч крон він заборгував Каптуракові та Бродніцерові. Ця сума, навіть як на його вбогу уяву щодо чисел, була велетенською, надто ж як він порівнював її зі своєю платнею. (А від неї ще й відраховували третину щомісяця!) Проте він поволі звик до цифри 6000 як до могутнього, але дуже старого ворога. Справді, під кращу годину йому навіть здавалося, що та цифра убуває і втрачає силу. Проте в тяжкі хвилини вона, як йому здавалося, зростала й потужніла.

Він їздив до пані фон Таусіґ. Уже багато тижнів він регулярно вирушав у ці короткі, таємні поїздки до пані фон Таусіґ, у це своє грішне паломництво. Як простодушний богомолець, для кого поїздка на прощу є ще й насолодою, і певною розвагою, а часом навіть сенсацією, так лейтенант Тротта несвідомо урівнював мету свого паломництва з тим, що її оточувало, з вічною своєю тугою за вільним життям, як воно йому уявлялося, з цивільним убранням, у яке він одягався, з вічною принадою заказаного. Він любив свої поїздки. Він любив ці десять хвилин їзди на вокзал у закритому повозі, коли уявляв собі, що його ніхто не впізнає. Він любив ці позичені стокронові банкноти в нагрудній кишені, які сьогодні й завтра належать лише йому і на яких не написано, що вони позичені і що в Каптураковому записнику вони вже почали рости й роздиматись. Він любив цю анонімність цивільної людини, оповитий якою він перетнув і залишив віденський Північний вокзал. Ніхто не впізнав його. Офіцери й солдати минали його. Нікому він не козиряв і ніхто не козиряв йому. Іноді його рука сама тяглася по-військовому віддати честь. Та він миттю згадував, що йде в цивільному, і опускав руку. Жилетка, приміром, справляла лейтенантові дитинну радість. Він стромляв руки в усі її кишені, призначення яких не розумів. Марнолюбними пальцями гладив вузол краватки на шиї, єдиної його краватки, — її подарувала йому пані фон Таусіґ, — якої він, попри численні зусилля, не вмів зав’язувати. Найпростодушніший співробітник кримінального розшуку з першого погляду впізнав би в лейтенантові Тротті перевдягнутого офіцера.