Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Минули наступні дванадцять днів. Він відчинив шафу, обдивився своє цивільне вбрання і став чекати телеграми. Вона завжди надходила о цій порі, смерком, невдовзі перед настанням ночі, як пташка, що поверталася до свого гнізда. Проте сьогодні її не було, не було й тоді, коли на землю впала ніч. Лейтенант не світив світла, щоб не визнавати її настання. Одягнений, з розплющеними очима, лежав він на ліжку. Усі знайомі голоси весни линули у відчинене вікно до кімнати: низький жаб’ячий спів, а понад ним — його лагідний і дзвінкий супровід — сюркіт польових коників, і на тлі того оркестру — далекі поклики нічних сойок та пісні парубків і дівчат у прикордонному селі. Аж ось надійшла телеграма. Вона сповіщала лейтенанта, що сьогодні він не повинен приїздити. Пані фон Таусіґ їде до чоловіка. Вона має незабаром повернутися, але не знає, коли саме. Текст закінчувався «тисячею цілунків», їхня кількість образила лейтенанта. Могла б і не скупитися, подумав він, могла б телеграфувати й «сотню тисяч»! Тут-таки йому спало на думку, що він мав шість тисяч крон боргу. Супроти цього тисяча цілунків виглядали мізерненько. Він підвівся — зачинити дверцята шафи. Всередині висів вичищений і вирівняний, напрасований труп — порожній темно-сірий цивільний Тротта. Ось його замкнено, труну забито. Поховано! Поховано!

Лейтенант відчинив двері в коридор. Там завжди сидів Онуфрій. Сидів мовчки, або стиха щось мугикав, або ледве чутно грав на губній гармоніці, прикриваючи її складеними куреником руками, щоб приглушити звук. Інколи він сидів на стільці, часом на порозі під дверима. Минув уже рік, як він мав завершити службу. Він лишився в армії з власної волі. Його село Бурлаки лежало поблизу. Щоразу, як лейтенант від’їздив до Відня, Онуфрій вирушав до свого села. Він брав із собою черешньового ціпка, білу, в сині квіточки, хустку, зав’язував у неї якісь загадкові речі, чіпляв клуночок на кінець ціпка, закидав його на плечі й супроводив лейтенанта на вокзал, чекав до відходу потяга, непорушно стоячи біля вагона з прикладеною до кашкета рукою, вже коли Тротта й не дивився у вікно купе, а потім ішов до своїх Бурлаків — вузьким, порослим верболозами шляхом через болото, єдиною твердою дорогою серед мочарів. Вертався він щоразу так, щоб устигнути зустріти Тротту з потяга. І знов сидів перед Троттиними дверима, мовчки, або щось мугикаючи, або граючи на губній гармоніці, звук якої приглушував складеними куреником руками.

Лейтенант відчинив двері в коридор.

— Цим разом ти не підеш у Бурлаки! Я не їду!

— Слухаюсь, пане лейтенанте!

Онуфрій, виструнчившись і приклавши руку до кашкета, темно-синьою рівною смужкою завмер у білому коридорі.

— Ти лишаєшся тут! — повторив Тротта.

Йому здалося, що Онуфрій його не зрозумів.

Та Онуфрій тільки ще раз сказав:

— Слухаюсь! — і, наче щоб довести, що він зрозумів ще й більше, ніж йому сказали, зійшов наниз і повернувся з плящиною «дев’яностоградусної».

Тротта випив. Гола кімната зробилася затишніша. Гола електрична лампочка на переплетеній дротині, довкола якої кружляли нічні метелики, гойдалася від нічного вітру й зроджувала в рудявій політурі столу теплі, грайливі зблиски. Помалу Троттине розчарування обернулося на благотворний біль. Він наче уклав зі своїм горем спілку. Все на світі було сьогодні вкрай смутне, і лейтенант був осередком того смутного світу. Це для нього сьогодні так слізно кумкали жаби, для нього так болісно тужили коники. Для нього повнилася таким любим, солодким болем весняна ніч, через нього так недосяжно високо стояли в небі зорі, і лише для нього так марно й тужливо сіялося їхнє світло. Безмежний біль світу цілком пасував до Троттового жалю. Він страждав у цілковитій згоді зі стражденним всесвітом. З-за темно-синьої чаші небес на нього співчутливо дивився сам Бог. Тротта ще раз відчинив шафу. Там висів навіки померлий вільний Тротта. Поряд блищала шабля Макса Деманта, мертвого друга. У валізі лежав твердий, мов камінь, корінець — пам’ятка від старого Жака. Біля листів мертвої пані Слами. А на вікні валялися не менш як три нерозпечатані листи від батька, що, може, також уже помер! Ох! Лейтенант Тротта був не лише сумний і нещасний, він був ще й поганий, украй поганий чоловік! Карл Йозеф повернувся до столу, налив собі ще склянку і вихилив одним духом. Під дверима в коридорі Онуфрій саме заграв на губній гармоніці нову пісню, ту, добре знайому пісню «Ой наш цісар…». Перші українські слова тієї пісні Тротта забув: «Ой наш цісар… цісарéва…». Йому не пощастило вивчити мову цього краю. Він був не лише погана людина, а ще й утомлена, дурна голова. Одне слово, все його життя було пропаще! Йому стисло груди, сльози вже кипіли в горлянці, ось-ось мали набігти на очі. І він випив ще склянку, щоб полегшити їм шлях. І нарешті вони ринули йому з очей.