Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

На сходах він зустрів свою економку, сказав їй:

— Я сьогодні не вечерятиму, шановна! — І швидко пішов далі.

Йому хотілося долати зразу по два східці, та він посоромився і зі звичною поважністю пройшов просто до канцелярії. Уперше, відколи він був окружним начальником у В., пан фон Тротта сидів такої пізньої вечірньої пори біля свого службового столу. Він засвітив зелену настільну лампу, яку звичайно світили тільки зимовими вечорами. Вікна стояли відчинені. Дощ лунко вибивав по бляшаних підвіконнях. Пан фон Тротта вийняв із шухляди аркуш жовтавого канцелярського паперу й написав:

«Любий сину!

Тверезо розміркувавши, я вирішив покласти відповідальність за твоє майбутнє на твої власні плечі. Прошу тільки сповістити мене про твоє рішення.

Твій батько».

Пан фон Тротта ще довго сидів перед своїм листом. Він кілька разів перечитав свої скупі фрази. Для нього вони пролунали як заповіт. Раніше йому ніколи не спало б на думку поставити свій батьківський обов’язок понад службовий. Однак тепер, коли він цим листом зрікався колишньої влади над сином, йому здавалося, що віднині все його життя позбавлене глибшого сенсу і що йому слід водночас відмовитися бути урядовцем. У тому, що окружний начальник надумав, не було нічого безчесного. Проте йому здавалося, що він сам себе зганьбив. Він вийшов з канцелярії з листом у руці й подався до кабінету. Тут він засвітив геть усі світильники, стоячу лампу в кутку і висячу — над столом і став перед портретом героя Сольферіно. Обличчя батькове пан фон Тротта бачив невиразно. Портрет розпадався на сотні дрібних і найдрібніших мазків олійними фарбами, рот здавався блідо-червоним штрихом, а очі — двома чорними скалками вугілля. Окружний начальник став на стілець (він не ставав на стілець з часів свого дитинства), підтягся, став навшпиньки, підніс до очей пенсне і якраз зміг прочитати в правому долішньому куточку портрета Мозерів підпис. Трохи натужившись, він зліз із стільця, потамував зітхання, позадкував до протилежної стіни, боляче вдарився об край столу й заходився вивчати портрет оддалеки. Лампу, що звисала зі стелі, він погасив. І, як йому здалося, побачив у глибоких сутінках, як засвітилося живе обличчя батька. Воно то ближчало, то знову відступало, ніби проходило крізь стіну і наче з безмірної далини дивилося крізь відчинене вікно в кімнату. Пан фон Тротта відчув велику втому. Він сів у крісло, поставивши його саме навпроти портрета, і розстебнув жилетку. Він чув дедалі скупіший, нерівномірний, твердий постук у шибки краплин майже вщухлого дощу та час від часу — шелест старих каштанів під поривами вітру. Окружний начальник заплющив очі. І заснув з конвертом у руці, що непорушно лежала на бильці крісла.

Коли він прокинувся, у троє широких склепінчастих вікон вже вливався до кімнати білий ранок. Окружний начальник спершу вгледів портрет героя Сольферіно, потім відчув у руці листа, поглянув на адресу, прочитав ім’я свого сина і, зітхнувши, підвівся. Сорочка в нього на грудях пожмакалася, широка темно-червона краватка в білу цяточку з’їхала набік, а на смугастих штанях пан фон Тротта вперше, відколи носив штани, помітив бридкі поперечні бганки. З хвилину він розглядав себе в дзеркалі. І побачив, що бакенбарди його скуйовджені, на лисині в’ється кілька жалюгідних сивих волосин, а колючі брови розкошлалися, наче по них перемчала невеличка буря. Окружний начальник глянув на годинника. Незабаром мав прийти перукар, і тому пан фон Тротта поквапно роздягнувся й шаснув у постіль, аби зобразити перед барб’є звичайний собі ранок. Проте листа він тримав у руці. Тримав і під час намилювання та гоління, а згодом, коли зібрався вмиватися, поклав конверта на край столика, де стояв таз з водою. Лише сідаючи снідати, він віддав листа черговому, звелівши відіслати з найближчою службовою поштою.

Як і щодня, він пішов на службу. І ніхто не помітив би, що пан фон Тротта втратив свою віру. Бо старанність, з якою пін сьогодні робив своє діло, була аж ніяк не менша, аніж завжди. Тільки сьогодні була вона зовсім, зовсім інакша, аніж завжди. Сьогодні то була старанність рук, очей, навіть пенсне. Пан фон Тротта скидався на музиканта-віртуоза, в чиєму серці згас вогонь, в чиїй душі було порожньо й глухо і чиї пальці видобували правильні звуки лише завдяки холодній, роками набутій вправності — мертвій пам’яті пальців. Проте, як уже сказано, ніхто того не помічав. Пополудні, як завжди, прийшов вахмістр Слама. І пан фон Тротта спитав його: