Адальберт Штіфтер - Вітіко

Люди коло підніжжя гори, які були в такому самому вбранні, мали тих самих предків і такі самі риси обличчя, що й люди на горі, повільно підступали.

Вітіко підійшов до голови свого коня, попестив її, як пестять вірну та розумну істоту, й мовив:

— Щоб ти сьогодні був вірний.

Кінь мотнув головою, відповідаючи на пестощі.

Потім Вітіко взяв щит із сідла й приладнав його на ліву руку. Щит був білий і мав посередині темну п’ятипелюсткову квітку дикої троянди. Вітіко голосно, щоб чули й сусіди, проказав:

— Якщо правда, трояндо, що ти вже раз цвіла, то цвіти знову.

Потім Вітіко сів верхи на коня, заїхав поміж своїх людей, дістав меч і стояв.

Тепер уперед виступив Сміл зі своїми обома синами і почтом вершників. Він був у гарному зеленому оксамитовому вборі, мав лискучу кольчугу, самоцвіти на піхвах меча і один камінчик на білій пір’їні свого шолома. Його чорний кінь був накритий яскраво-червоною попоною. Сини теж були в зеленому вбранні, але світлішому, мали лискучі кольчуги і буланих коней, як колись у Чинові.

Сміл під’їхав верхи до лісових людей, дістав меча й вигукнув:

— Слава Господу Богу, я вітаю вас, люди і браття, ми будемо вірно допомагати один одному, і нам усім допоможе Бог!

Потім Сміл приготувався віддавати накази. Лави ворогів підступили тепер так близько, що вже можна було бачити одяг і навіть розрізняти поміж ним полиски панцерів. Вороги мали на собі білі позначки і зняли тепер гучний крик. Лісові люди мовчали, зімкнули лави, тримали ратища напереваги, опустили голови, щоб стріли застрявали в грубих, насунутих якомога нижче повстяних шоломах, і йшли, як і все військо Владислава, вперед, давлячи важкими чоботями землю. Невдовзі лави мали зіткнутися, і вороги зупинилися, стали немов суцільним щитом від дротиків та стріл, що полетіли в них, а лісові люди помчали вперед.

Сміл у своєму оздобному вбранні метнувся вперед, наказуючи дотримуватись порядку.

Проти людей із району садиби Плаки та узлісся ліворуч від Вітіко, які не ставали навколішки для молитви, вороги не випустили жодної стріли. Зате проти Сміла перлося дедалі більше ворогів, з’явилися вже й вершники в панцерах, серед них і рудий Бенеш, молодий Богуш, русявий Собен, височенний Треба і молодий Стибор. І їх дедалі більшало. Але Сміл зі своїми вершниками тримався, та й ніші коло нього не поступалися і стримували ворожу навалу. Та ось з-поміж вершників у панцерах вилетіла стріла і влучила Смілу в обличчя, тож він мертвий упав із коня. Двоє вершників підхопили його й відтягнули назад. Обидва Смілові сини метнулися мстити, але швидко попадали один за одним на землю, булані коні без вершників мчали поміж лав. Тепер на допомогу наспів Діт із вершниками на лісових кониках. Ці коні були миршаві й менші, ніж у панцерних вершників, та ось уже й Ровно підійшов зі своїми людьми, Озел із трьома синами, Вернгард із Затоня і Вітіко з багатьма вершниками. Лісові коники мов літали поміж панцерних вершників, і Стан, дядько Ровна, збив списом із коня русявого Собена, один Дітів вершник проткнув молодого Богуша, Треба впав від списа якогось слуги, а Ровно відбив Стибора. Бенеш ухилився, і звільнилося місце, де полягли юні Смілові сини. Їхні тіла підняли й віднесли назад.

Вітіко швидко примчав до Ровна, що був праворуч, потім до Діта та Вернгарда, і далі аж до Вигона з Прахатіце, нагадуючи, що треба йти вперед, і подав знак людям із Вімперка та з Кашперске Гори, щоб і вони наступали.

Лісові люди, на чиїх обличчях уже проступав гнів, рушили вперед, ще більше толочили землю своїми важкими, підкутими чоботями і скочували вниз усе, що поставало проти них, тож зелень Високої гори, по якій вони часто ходили, коли стояли табором у садибі, зачервоніла від крові, та й невисокі чагарники, бачені кілька днів тому, теж заросилися кров’ю.

Шовкова малинова корогва, яку дав Владислав і яку ніс один дужий чоловік із Прахатіце, була вже далеко внизу коло підніжжя гори, а коли Вітіко дивись ліворуч, то бачив, що й малинова корогва Болеміла теж уже майорить коло підніжжя гори, та й корогви Любомира, і Здика, і Дипольда, а велика шовкова малинова корогва великого князя металася майже в осередку ворогів, крім того, й корогви Хотимира, Дівіша й так далі.

— Ми перемагаємо, ми перемагаємо! — лунали численні голоси.

Аж тут ліворуч від Вітіко, там, де стояли люди з району садиби Плаки та узлісся, що не ставали навколішки для молитви, пролунав гучний голос, який можна було чути далеко навкруги: