Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Вони підняли зброю проти князя, — сказав Начерат, — а мене він послав до них як посла, щоб запропонувати їм любов.

— Четвертого дня місяця лютого 1140 року, — заперечив князь, — усі лехи, пани і владики Богемії і Моравії, а не тільки якась частина їх, обрали мене князем у Вишеграді, а сімнадцятого числа того самого місяця ще й висадили на князівський престол. Тож куди дівся той князь і коли це Конрада висадили на князівський престол?

— Ясновельможний пане, тяжкий біль проймає мене через те, що я мушу тепер сказати, — заговорив Начерат, — але той князь був заприсягся боронити і поважати права земель, а вже зійшовши на князівський престол, став іншим. Лехи образились і, оскільки зречення тих, хто присягав, зробило вибір нікчемним, обрали великим князем високого князя з роду Пржемисла Конрада. На князівському престолі він ще не сидить, але тепер іде до Праги, щоб сісти там на нього.

— Начерате, а ти маєш усі повноваження розмовляти про все зі мною і по-чесному домовлятись та вирішувати? — запитав великий князь.

— Я маю ці повноваження, — відповів Начерат.

— Ну, то слухай, і дій, і вирішуй зі мною наступні питання, — сказав великий князь, — або, якщо не можеш або не хочеш вирішувати, то розкажи про них тим, хто послав тебе. Я прощаю князям із роду Пржемисла, що вони піднялися проти мене, і лишаю їм їхні володіння та права, я прощаю священикам, лехам і панам їхній бунт проти мене і лишаю їм їхні володіння, права, посади та гідності, я прощаю кожному, хто повстав проти мене, і не буду переслідувати його та шкодити йому, якщо вони скоряться мені, складуть зброю і попросять прощення.

— Щодо цих питань я не можу ані вести переговори, ані вирішувати, — відповів Начерат, — бо Конрад — князь Богемії та Моравії і повинен лишатися ним.

— Високоповажні єпископи, абати, священики і слуги Господа, сини Пржемисла Дипольд і Генріх, поважні лехи, владики і люди, що зібралися коло мене, — мовив великий князь, — чи зробив я досить?

Підвівся Оттон, єпископ Празький:

— Тут міг би сказати Болеміл.

— Нехай скаже Болеміл, — докинув єпископ Здик.

— Болеміл скаже! — загукали численні голоси.

Запанувала тиша, Болеміл схилив сиву голову і не сказав нічого. За мить підвівся, глянув на великого князя й відповів:

— Досить.

— Досить! — загукали голоси навколо великого князя.

— Іди собі геть, Начерате, — звелів великий князь, — а втім, стривай. Якщо ти не висиш на найвищому дереві, то тільки завдяки моєму бажанню уникнути проливу крові, саме тому я допустив тебе для переговорів. Твоя доля наздожене тебе. Невже ти гадаєш, що великим князем стають тільки завдяки виборам? Мене навіть Собеслав визнав. Ти ніколи не стояв на чолі народу, який довіряє тобі, який кладе свій добробут у твої руки і якому відповідає твоє сумління, ти нічого не знаєш про те, що відбувається в серці, коли переймаєш такий обов’язок. Ти знаєш тільки свої примхи і владу, яку хочеш використати проти народу. Начерате, ти — не вся країна, і якби я тепер, щоб не пролити кров, що потече, піддався, то б мали ви, що робите собі великого князя, успіх для себе, князівський престол став би у ваших руках іграшкою, якою б ви бавились, а країна занурилася б у неозоре безладдя і стікала б кров’ю. Так, я захищатиму і боронитиму країну, як я й заприсягся, але боронитиму від вас і вашого зухвальства. А коли мій попередник високоповажний Собеслав не вчинив по вашій волі, і коли його попередник, мій добрий і лагідний батько, не вчинив по вашій волі, і коли я досі не чинив по вашій волі, то, Начерате, я цю волю і волю тих, хто підняв проти мене зброю, шануватиму нині ще менше. Ви обрали час, коли маркграф Австрійський Леопольд помер, а його брат Генріх знову заплутався в баварській веремії, але, якщо Господь всемогутній подарує мені життя, я воюватиму з вами всіма засобами аж до свого останнього віддиху, і саме на ваші душі впаде тягарем недоля, яка постане. А тепер іди.

— Ясновельможний пане, нехай над твоєю головою завжди спочивають благословення і спасіння, — мовив Начерат. — Я прощаюся і йду до князя.

Кажучи ці слова, Начерат підвівся, вклонився в своєму червоному оксамитовому вбранні великому князеві і обернувся, щоб іти. Люди, що були з ним, теж обернулися, вдягнули, як і він, на голови шапки і шоломи, які були зняли для прощального вітання, пішли до своїх коней, сіли на них верхи, доїхали до загону свого супроводу і поїхали з ним геть.

— А тепер готуйтеся до битви! — крикнули численні голоси навколо великого князя.