Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Підійди ближче, Вітіко, — мовив великий князь.

Вітіко підійшов аж до князя і вклонився. Князь підвівся, подав йому руку і мовив:

— Ласкаво просимо! Тож ти таки приїхав служити поганому князеві? Чи, може, привіз йому відмову власною особою, як уже було раз, коли люди в Празі вітали його?

— Ні, високий пане, — заперечив Вітіко, — я приїхав служити тобі й привів із собою декого з бідних лісових людей.

— Знаю, — відказав князь, — мені вже доповіли. А ти, Вітіко, таки подався в Лісовий край, невже в тебе розуму немає?

— Я маю розум в іншій формі, бо ж у вашій не побачив його, — відповів Вітіко.

— Коли ти познайомився зі мною, тоді ще не було ніякого розуму і ні в якій формі, — відповів князь, — але ти мав би зачекати, поки сплине час.

— Я пішов від тебе, високий пане, — пояснив Вітіко, — бо хотів служити князю Собеславу, дарма що він помер; до того ж, незважаючи на те, що Собеслав радив своєму синові Владиславу і просив його перенести на тебе здобуте в Садскій право наступності, він не зробив цього, і мені здавалося, ніби він обстоює своє право. А тепер він те право викинув геть і дав йому впасти на негодящого чоловіка, але ж це право припадає тобі, бо ж тебе обрано і Собеслав визнав тебе, ти великий князь, і я прийшов виконувати свій обов’язок.

— Бачите, ви, оті, що стоїте отам, я ж казав вам, що він прийде, — мовив князь, — і я радію, Вітіко, що ти вчинив по правді, в тебе добра молода кров. Країна потребує честі, і тут вона зібралася навколо мене. Тепер ти можеш, як і оці люди, яких ти бачиш, ходити до мене в мій намет, коли захочеш, і моя варта не зупинятиме тебе. Ти і твій загін стоятимете на крайньому правому фланзі війська, а Сміл візьме на себе верховне командування над вами. Там ви, може, зіткнетеся і з моїм вірним слугою Начератом, що виступив проти нас із Моравії. Ви можете зберегти свої підрозділи і своїх проводирів так, як упорядкували їх, щоб ті, хто любить одне одного і схильний навзаєм захищати одне одного, були разом. А тепер відпочивай, Вітіко, і приходь невдовзі знову до мене.

Вітіко вклонився й відступив назад. Проминаючи старого Болеміла, він уклонився і йому, а Болеміл озвався до нього:

— Мій хлопче, ти таки знайшов правдивий шлях. Мені радісно за тебе.

— Я ж казав йому, що він знайде його, — мовив через стіл Любомир.

— Ти, мій сину, добре вчинив, як і у Вишеграді, — додав Дівіш.

Вітіко підійшов до молодиків, які стовбичили коло дверей. Вони обняли його, привітали, подали руки і тиснули йому руки.

Аж тут заговорив великий князь:

— Ви, панове, єпископи, князі, лехи, проводирі та інші! Ми порадились і виконаємо те, що вирішили. На сьогодні я відпускаю вас, щоб ви час цього дня використали й для себе. Я дякую вам і прошу вас обстоювати рідну країну щоразу, коли вона потребуватиме вас.

Сказавши, князь уклонився зборам, узяв зі столу шолом і вдягнув собі на голову.

Чоловіки, які ще сиділи, попідводились, геть усі, хто був на зборах, попрощалися з князем і стали виходити з намету.

Молодики, які стояли коло дверей, розступилися на два боки, і повз них вийшли надвір єпископи, князі, лехи, проводирі та старші чоловіки. Потім молодики обступили Вітіко і вийшли разом із ним із намету. Там вони знову стали на варту. Князям Дипольду й Генріху слуги привели коней, вони сіли на них верхи і поїхали з нечисленним почтом до свого табору. Єпископи пішли до коней і в супроводі священиків та слуг теж поїхали до своїх наметів. Болеміла посадили в паланкін і понесли серед гурту всіх, хто прийшов разом із ним до табору. Любомир підійшов до Вітіко, приязно глянув на нього й мовив:

— Коли все минеться і Господь збереже нам життя, тоді, Вітіко, приїжджай знову до Дудлебів і насолоджуйся гостинністю, яку тобі радо засвідчать.

— Я приїду, якщо Господу буде вгодно, — відповів Вітіко, — і буду знову, як і давніше, слухати ваші добрі слова.

Любомир після розмови пішов до своїх людей, сини та зяті обступили його. Всі посідали на коней і поїхали до свого табору.

— Ми, юний воїне, скоро будемо виконувати нашу роботу узгоджено, — озвався Сміл до Вітіко й пішов до свого почту.

Решта людей теж розійшлися в різних напрямах. Тепер уже й молодики стали розходитись.

Одолен, Велислав, сини Сміла, молодші Каста і Бен, до яких пристало ще кілька молодих воїнів, запропонували провести Вітіко до його людей. Але він сказав, що не приїхав верхи, а прийшов пішки. Тоді молодики лишили своїх коней слугам і пішли разом із Вітіко по дорозі, якою він прийшов, до лісових людей.