Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Цього ще не досить, — заперечив великий князь. — Оттоне, єпископе Празький, підійди до мене, і ти Даниїле, священику Господній, і вийдіть наперед Хотимире, Юрику, Немою і Ктиборе, сідайте всі на швидких огирів, візьміть як супровід сотню вершників із мого шатра і мчіть чимшвидше з білими прапорцями до Конрада зі Зноймо та інших князів із роду Пржемисла. Ми не знаємо, чи Начерат скаже їм правду про нас і чи він сказав нам правду про них, тож скажіть тепер ви: Владислав, великий князь Богемії і Моравії, прощає кожному чоловікові, що досі стоїть проти нього зі зброєю, кожному лишає його посаду, гідність, володіння і права, які він має, і все має бути так, як було доти, якщо вони складуть зброю й повернуться до своїх обов’язків. Великий князь чинить так тому, щоб люди, які розмовляють однією мовою, ходять в однаковому одязі, мають схожі риси обличчя, не шматували одні одних. А от як проллється кров нашої країни, за неї треба буде помститися і винних мають спіткати такі тяжкі кари, які вони заслужили. А Оттону з Оломоуца скажіть таке: великий князь Владислав, пославши до тебе посланця і повернувши тебе з вигнання, дав тобі Оломоуцьке князівство: що, Оттоне, дістанеться на твою долю, якщо ти просиш, щоб тобі відміряли так, як ти сам відміряв іншим? Коли скажете, зачекайте відповіді. Якщо вони скоряться, повертайтеся в наш табір із високо піднятими білими прапорцями, а якщо відмовляться, опустіть прапорці, щоб ми здалеку бачили й могли підготуватися.

— Високий пане, ми передамо твоє послання, — запевнив єпископ Празький.

Послані люди відійшли, щоб рушити в путь.

Пізно пополудні вони повернулися з опущеними прапорцями. Стали перед князем, і Оттон, єпископ Празький, проказав:

— Високий пане, вони відкинули твою пропозицію й вимагали, щоб ти приїхав і вшанував Конрада як володаря.

Хотимир скинув свій білий прапорець із коня в траву й доповів:

— Даниїл звертався до них зі словами, як у проповідників зі святих книг, але все марно, тож нехай ті собаки опиняться в пеклі!

— Досить, — урвав їх великий князь, — ходімо на раду про битву.

Усі сіли радитись перед спаленою садибою. Коли рада скінчилася, великий князь проказав:

— Тож нехай буде такий порядок, як ми вирішили. Нехай тепер кожен їсть, і молиться, і спочиває в наметі, якщо має намет, на кожусі, якщо має кожух, або на траві, якщо трави йому досить. Перше ніж засіріє на небі, ми приберемо назад намети, вози та знаряддя і стоятимемо тут. А тільки-но наші розвідники повернуться до нас і ми побачимо перед собою ворожі корогви, тоді з допомогою Господа всемогутнього ми почнемо робити те, що належить. Поклик дня — «Святий Марко!»

Люди розійшлися після ради і насолоджувались разом із військом вечерею, а потім спочивали кілька годин у бойовому порядку.

Ще й не засіріло, як усе, що могло заважати, відтягли назад, люди стали на свої місця. Вітіко взяв зброю і вдягнув поверх свого шкіряного обладунку кольчугу Адельгайди, повісив меч на пояс, який прислала йому княгиня. На голові у Вітіко був шкіряний шолом, а перед сідлом його коня висів невеличкий щит, який він підготував собі. Вітіко сів верхи і вишикував своїх людей. Сказав їм лише такі слова:

— Люди, ми належимо один одному і хочемо вистояти разом.

— Вистояти разом! — гукнули всі.

Потім Вітіко спішився і стояв коло своїх людей. Праворуч від нього стояв Ровно зі своїми людьми, Озел зі своїми трьома синами, ще далі Діт із Ветржні та інші. Лісові люди отримали від Владислава малинову корогву, що тепер майоріла над ними. Ліворуч від Вітіко стояли люди з садиби Плаки та з узлісся, теж із малиновою корогвою. Далі були люди Болеміла з такою самою корогвою. Ще далі стояли єпископ Здик і Бен із людьми з центру країни, далі Любомир, Дипольд із людьми з Праги та інші, кожен із малиновою корогвою. Далі за ними стояв князь із добірними воїнами. Він мав велику корогву, яка височіла перед його наметом. Далі видніли Хотимир із Дечина, Дівіш із Жатеца, Божебор і Юрик, кожен із малиновою корогвою. Всі вони стояли на горі Високій, і кожен міг бачити своїх, помітивши шовкові малинові корогви.

Коли переддосвітні сутінки поступились ясному світанкові, військо помітило ворогів коло підніжжя гори. Вони були з білими корогвами, і їхні численні лави розтяглися на велику відстань.

Незабаром зійшло сонце, і люди з Плани, що були навколо Вітіко, стали навколішки молитися. Вітіко теж укляк і молився. Люди Ровна також стали навколішки й молилися, і люди Діта, і решта. Натомість люди ліворуч від Вітіко, з району садиби Плаки та узлісся, навколішки не стали. Лісові люди невдоволено забурчали.