Вітіко помчав до вершників із блакитною короговкою, а потім на чолі їх, скільки ставало духу в їхніх коней, і на своєму сивому коні показував їм шлях. Вітіко промчав повз Дипольда, повз тих, якими командував Бен, що вже поліг тепер, повз людей Здика, повз Любомира з синами, зятями та людьми, повз паланкін старого Болеміла. Потім виїхав на місце, де стояли зрадники з Плаки. Там лежали полеглі високі вершники Болеміла, розкидані по всьому полю, поміж ними лежали їхні коні та вороги. Вершники Болеміла мали завдання захистити прогалину, заповнити її ціною своїх життів. Болеміл наказав іти на те місце й пішим. Вітіко мчав уперед і праворуч. Аж тут йому вийшла назустріч зграя піших, він не міг роздивитися позначок, тож і гукнув: «Святий Марко!», а вони відповіли: «Сватоплук!». Вітіко наскочив на них і розкидав урізнобіч. Потім мчав далі і знову натрапив на піших, які кричали: «Сватоплук!», і знову розметав їх. Далі вже йшов численний гурт піших з ім’ям Сватоплука на вустах, Вітіко наскочив на них і почасти поклав на землю, а почасти розігнав. Далі він натрапив на чоловіків із довгими ратищами, і Вітіко крикнув їм назустріч:
— Святий Марко!
— Святий Марко! — відповіли вони.
— Петере Лауренцу, ковалю з Плани! — гукнув Вітіко.
— Так, Вітіко, мій юний воїне, це ми, — відповів коваль, — усі твої сусіди, що сиділи коло твого вогню, а одразу за нами йдуть люди Ровна та з Ветржні, люди з Фримбурка і всі лісові люди. Ми домовилися не відходити одні від одних, ми добре попомучились, щоб триматися так міцно, як тепер, і йдемо до людей князя, від яких нас хотіли відірвати.
— То йдіть за мною! — наказав Вітіко.
Він промчав зі своїми вершниками навколо, знову подався ліворуч, піші — за ними, а коли ворожі юрби хотіли продертись, вони розкидали їх і рухались далі, аж поки дійшли до загонів, які кричали: «Святий Марко!». То були люди Болеміла, вони поєдналися з ними, і лави знову зімкнулися. Замість полеглих вершників Вітіко поставив дві сотні з блакитною короговкою.
Коли вже упорядкувались і зміцнили всі ланки, назустріч їм виїхав чималий гурт ворожих вершників і помчав уперед. Вони були дуже ошатні, на багатьох полискували панцери, а їхні коні були мов вогненні.
— Ага, тепер вони їдуть із великим числом і пишнотою, щоб утримати силою те місце, яке приготувала їм зрада, — сказав Пржедбор, що був у загоні під блакитною короговкою. — Ану, зупинімося.
— Стій! — наказав Вітіко.
Вороги, під'їхавши ближче й побачивши, що лави великого князя впорядковані, раптом зупинились і якусь мить чекали. Серед них був чоловік, що мав пишні бойові оздоби. Підперезаний, він був у сірому оксамитовому вборі зі срібними прикрасами. Поверх нього він мав лискучу кольчугу і пояс із самоцвітами, а від яскравого самоцвіту на чорному шоломі стирчала вгору біла пір’їна. Обабіч його щік видніло сиве волосся. То був Начерат, що сидів на золотавому коні. Праворуч від нього був його брат Зната в яскраво-червоному вбранні зі срібними прикрасами, в кольчузі з металевими пластинками з самоцвітами. Він сидів на вороному коні. Ліворуч від Начерата був його син Дус. Він був у блідо-синьому оксамитовому вбранні, прикрашеному сріблом, і мав лискучу кольчугу, його пояс і піхви меча були прикрашені сяйливими самоцвітами, на синьому шоломі полискували самоцвіти і біла пір’їна. З-під шолома витикалось русяве волосся. Його кінь був білий, як молоко. Був там ще й молодий Мілгост у зеленому обладунку, молодий Мікул, теж у зеленому, молодий Родміл у бурому вбранні, Дрслав у темно-синьому, Зібота в яскраво-червоному, люди і слуги Начерата і Знати в бойових обладунках.
— Болеміле, — гукнув Начерат, — ти чиниш недобре, бо чоловіка, якого ви тепер уже назвали великим князем, ти відкинув у Вишеграді, а тепер відкидаєш того, якого обрав би тоді: Владислава, сина Собеслава.
— Начерате, — відповів Болеміл, — не гукай свою долю. Великий князь сказав, що вона наздожене тебе, і, якби мій онук Даліміл не лежав уже мертвий на полі, вона б уже догнала тебе.
— Та вона й так наздожене його, цього клятого сатанинського батька лицемірства та брехні, що хотів би загарбати всю Богемію та Моравію! — гукнув хтось громовим голосом з-під синьої короговки.
То був статурний чорнявий Пржедбор, що підвівся на сідлі й приготувався до наступу.
— За мною, добрі вершники! — гукнув він.
— Уперед зі святим Марком! — гукнув Вітіко, і наступної миті вершники вже помчали на ворога, забрязкали мечі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу