Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Рятуйся, хто може!

Вершники, які були на тому місці, почувши той заклик, стали тікати назад або вперед до ворога, піші кинули малинову корогву на землю й побігли до ворога.

— Нехай тікають! — гукнув Вітіко. — Тепер честь уже чиста, і лісові люди збережуть її. Ковалю з Плани, поведи наших людей ліворуч, Озеле, подайтеся ліворуч, Ровне, Діте, йдіть далі праворуч до людей із Затоня, Затеса, Прахатіце та Вімбурка і скажіть їм зсунутись уліво, а самі відступіть трохи назад, щоб коло було меншим, а вершники нехай мчать на те місце, щоб не так було видно, що там нікого немає, всі святі на небесах ненавидять зраду, а я мчу на край прогалини, щоб привести допомогу!

Проказавши ці слова, Вітіко помчав на своєму сивому коні по зелені гори, через кущі та байраки, як навчив був свого коня в лісі, гілля майже торкалося черева коня, аж поки домчав до загону Болеміла, з флангу якого повтікали зрадники. Високі воїни Болеміла сиділи на конях, занесли свою корогву глибоко в лави ворогів і билися з ними. Болеміл сидів високо у відкритому паланкіні, що його везли коні, на яких сиділи вершники. Болеміл був у найкращому бойовому обладунку, в кольчузі і з лискучими самоцвітами на шоломі. Сиве волосся голови й борода спадали на обладунок. Із паланкіна Болеміл віддавав накази. Вершники помітили зраду своїх сусідів і, б’ючись, потихеньку відступили й подалися праворуч.

— Болеміле, — гукнув Вітіко, — нехай твої люди йдуть праворуч, зрадники оголили місце, яке треба заповнити, пошли спершу вершників, а за ними нехай ідуть піші!

— Сину мій, — відповів Болеміл, — я все знаю і вже віддав накази Далімілу! Їдь ліворуч до Любомира!

Вітіко помчав до Любомира й розповів йому про зраду, потім помчав до єпископа Здика, що твердо тримав свою корогву супроти ворогів, і розповів йому про події, потім помчав до Бена, та вже не застав його, Бен поліг і лежав далеко позаду лав, де склали намети. Вітіко помчав тепер до Дипольда, а звідти до великого князя. Велика князівська корогва майоріла в самому осередку ворожих лав. Навколо князя були його вершники і добірні воїни. Одолен у чорному вбранні з чорною пір’їною на шоломі і в чорній матовій кольчузі бився на своєму чорному огирі серед ворогів, валив на землю кожного, хто наближався до нього, і люди навколо нього розступилися. Поряд із ним був Велислав у синьому вбранні і з добрими вершниками, і вулиця серед ворожих лав ширшала. Далі бився Каста, що зі своїми вершниками долав ворожу міць. Ще далі був Ктибор зі своїми людьми на конях, а поряд із ним — Бенеда і молодий Звест. Вони пробили мур ворожих вершників. Далі билися Богуслав, молодий Юрик, Зецима і Вецель. Навколо великого князя, що в темно-бурому вбранні, матовій кольчузі та шоломі з пряжкою без пір’їни сидів на чорному коні, були його брат Генріх, єпископ Празький Оттон, три абати і старший священик Даниїл, Немой із Нетоліце, старий Мілота, Бартоломеус, старий Преда, Гервазіус і Вшебор. Навпроти князя в лавах ворогів були Конрад зі Зноймо, якого морави обрали великим князем Богемії і Моравії, Вратислав із Брно, Оттон з Оломоуца, Спітигнев, син Борживоя, дядька князя, старий Мікул, старий Родміл, Домаслав із червоною пір’їною на голові, Славибор, Богдан, Мірета, Стрих і Юрата. Вони мали коло себе велику білу корогву свого обраного князя.

Вітіко підскочив на коні до великого князя й гукнув:

— Князю Владиславе, люди з району садиби Плаки та узлісся під Согеном, які стояли між Смілом і Болемілом, пожбурили твою корогву й подалися до ворога. Там утворилась прогалина, яку треба заповнити. Сміл загинув і обидва його сини також, але Ровно, Діт, Озел, я та інші тримаємо лісових людей разом, вони йдуть за нами і стоятимуть, але накажи трохи зсунутись управо, щоб їх не відрізали від тебе!

— Вітіко, — мовив князь, — ми вже отримали звістку про зраду й віддали накази, але ти описав точніше, і прогалину між тобою і Болемілом слід заповнити. Немою, пошли вісників до Одолена, Велислава, Ктибора та інших, нехай вони трохи відступлять і зберуться тісніше, лави мають стати коротші, ми й самі повинні податися назад. Генріху, пошли вісників ліворуч до Хотимира та Дівіша з його сином Здеславом, до Боржебора та Юрика і нехай перекажуть їм повільно відступити назад і податися вправо, щоб зімкнути лави з правим флангом. Господь благословить праведних. Вітіко, візьми в мене двісті вершників із блакитною короговкою, Вецелю, передай їм наказ, і їдьте з ними на те кляте місце і прикрийте його кіннотою, щоб вороги не мали змоги пробратися туди, аж поки ми знову зімкнемо лави. Мерщій! А ви, люди й пани навколо мене, подайтеся назад і змикайте лави, щоб ворог не міг проникнути, ми дамо собі раду й без двох сотень, якщо твердо стоятимемо на вужчому просторі. З Богом і святим Марком!