Адальберт Штіфтер - Вітіко

Вітіко розмістив своїх людей у виділеній йому частині богемського табору, збудувавши власний табір. Ватажки мали перебувати в своїх загонах і підтримувати зв’язок між собою та з Вітіко. Вершники стояли праворуч від піших. А ще далі праворуч стояли інші лісові вершники. Вітіко поставив свій намет між пішими і кінними. Всі люди, надто вершники, мали перебувати в постійній бойовій готовності. Вітіко подбав і про створення табірного осередку для готування їжі, і про запаси на кілька днів.

Отож тепер люди Вітіко були в таборі навколо нього й чекали розвитку подій. Як колись із мурів міста Праги, яке треба було боронити, вони поглядали і на місто, і на тих, хто обступав його, й розповідали одне одному про місто, так тепер дивилися з табору, з якого мали штурмувати місто, на це місто й розповідали про нього і країну, де перебували, всяку всячину, про яку вже дізналися під час перебування.

Надвечір першого дня до намету Вітіко забіг Урбан із посланцем і посланець повідомив, що на табір пфальцграфа Конрада і герцога Швабського Фрідріха напали і пфальцграф перебуває в тяжкій скруті й просить про негайну допомогу.

— Нехай усі вершники сідають на коней! — наказав Вітіко.

Урбан заквапився з намету, невдовзі зазвучали ріжки і вершники приготувалися. Вітіко сів верхи на коня і став на чолі. Надійшов ще й наказ короля їхати разом із ним у табір пфальцграфа.

Вершники Вітіко разом з іншими лісовими вершниками стали позаду короля, що повів богемську кінноту, яка мчала чимдуж до табору Конрада. Лісові вершники були навчені їхати крізь кущі, тож і тепер скакали через оточені валами виноградники, садкові огорожі, через горбки і ями незнайомої місцевості. Король під звуки литавр заскочив у табір Конрада. Коні в багатьох місцях стрибали через загороди. Люди Конрада, почувши звуки богемських литавр, видали радісний крик і билися ще відважніше та завзятіше. Вітіко тісною лавою повів своїх людей на ворога. Король зі своїми людьми обігнав його і наскочив на них. Король швидко допоміг тим, кого вже притискав ворог, бився й наказував. Він збив списом на землю прапороносця міланців Тацо фон Манделло і так само й віце-графа Ґерхарда. Вітіко пробивався до короля, теж бився й наказував, і лісові вершники проворно орудували зброєю проти міланців, як давніше проти ведмедів на батьківщині. З другого боку від короля були Одолен, Велислав, Кохан, Пржедбор і Богдан. Під їхнім натиском вороги відступали. Люди Конрада піднялися з новою люттю, і міланці, хоч які відважні, були змушені поступитися й почали тікати до міста, їм пощастило, бо настала ніч, яка міланцям була на користь, а для чехів становила перешкоду. Бій скінчився.

Почали дбати про поранених і полеглих. Чимало людей пфальцграфа Конрада і чимало людей короля Владислава отримали рани, а чимало втратили й життя. На світанку вершники короля перевезли мертві тіла шляхетних панів Мікуса, Оттона, Звестеца і Герарта в свій табір. Єпископ Даниїл із допомогою своїх священиків і в присутності короля, проводирів і численних воїнів поховали їх в абатстві К’яравалле поряд із могилою, де спочивав граф Екберт фон Пюттен.

Того дня міланці почали зміцнювати укріплення в частині міста навпроти богемського табору. Потім засипали браму камінням і лишили вільною в брамі тільки хвіртку, яку назвали Новою брамою.

Імператор скликав князів на раду. Чимало їх непокоїлись, як можна взяти штурмом таке велике і добре захищене місто. Та імператор сказав:

— Тому що місто таке велике, воно скоро опиниться в наших руках. Їм щодня треба так багато припасів, що невдовзі вони відчують нестачу. А оскільки вони взяли так багато селян, ця нестача настане швидше, ніж звичайно. Нам тепер треба затримувати все, що везтимуть у місто, і завжди відбивати міланців, якщо вони знову вирвуться. Такою, на мою думку, має бути наша постанова.

Спершу запитали думку Владислава, короля Богемії. Він погодився з імператором. Потім архієпископи, герцоги, князі теж підтримали цю думку. Потім порадились, як розмістити табори, щоб оточити місто.

Згідно з ухваленою постановою табори позсували ближче і коло навкруг міста стало меншим. Між таборами та неподалік від них ходили загони і забирали все, що везли до міста. Богемські воїни зруйнували в околицях замок, узяли здобич і привели полонених. Воїни ломбардських міст, із якими воював Мілан, удалися до помсти і знищили навколо всі садки та городи. Міланці часто робили вилазки, і в різних місцях відбувалися сутички. Але міланці не могли ані прорватися крізь коло оточення, ані знищити його.