Адальберт Штіфтер - Вітіко

Церковні і світські князі Німецької імперії, а також вірні шляхтичі Ломбардської землі прийшли до короля Владислава й висловили шанобливий захват перед його звитягою, похвалили мужність його людей. Прийшли архієпископи Майнцький, Трірський і Кельнський, прийшов Генріх, герцог Австрійський, Фрідріх, герцог Швабський, Конрад, пфальцграф Рейнський, Генріх, герцог Карінтійський, Людовік, ландграф Тюрінзький, Бертольд, герцог Церінґенський, маркграф Монтферратський та інші.

Вітіко вишикував своїх людей у порядку, в якому вони йшли в поході аж до річки Адди. Потім подякував вершникам за їхній подвиг, як і під час моравської війни дякував своїм людям після битв. Пораненим він забезпечив добрий догляд. Згодом записали імена тих, кого не стало. Вітіко з’ясовував, щоб, як і завжди, дізнатися про їхню долю, а згодом повідомити про те родичам. Перед його наметом майоріла малинова корогва, яку Владислав дав лісовим людям. Коли все впорядкували, розпалили багаття і заходилися готувати страву.

Цієї миті до Вітіко в намет приїхав Генріх, Бертин батько. Він говорив про перемогу короля Владислава і хвалив дії Вітіко, а той радів зустрічі з тестем. Прийшов і Ґебгарт, Генріхів брат, і хвалив два останні дні. Прийшов і Генріх фон Офтерінґ, лицар фон Кюренберґ, Удальріх фон Марбах, Верінгард фон Брун, Хунрад фон Ашпарн, Гартунґ фон Руенек, Мархард фон Гінтберґ, Вольфтріґіль фон Штайн, Тьємо фон дер Ауе, прийшли Вольфґанґ з Ортау, Рудольф фон Берґгайм, Ганс фон Верте і Адальберт фон дер Ау. Вони щиро раділи славі, якої заслуговували дії Вітіко, а Тьємо обняв його й крикнув:

— Ти майже не менш відважний, ніж ми за давніх часів, тільки не такий веселий! А шкода. Коли всі, що тут співають і переказують, співатимуть і розповідатимуть про вашого лицаря-короля, про Одолена, Бернарда, про тебе, Велислава та інших, чиїх імен я не можу вимовити, вони не зможуть сказати про тебе, що ти був веселий і жвавий, немов квіт лицарства, а отже, розкішний портрет буде не завершений.

— Я селянин, — пояснював Вітіко, — і стою, Тьємо, далеко позаду тебе, і про мене ніхто не співатиме і не розповідатиме.

— А звідки ти знаєш? — мовив Тьємо. — Про нас усіх співатимуть і розповідатимуть: про чепурного Деґена, імператора Фрідріха з рудою бородою, про короля Богемії, ясновельможного герцога Австрійського, герцогів Карінтійського, Далматського, Церінґенського і Швабського, про князів, єпископів, архієпископів і про всіх, хто тут ще є. Про нас і про славетну війну проти міланців люди розповідатимуть аж до Страшного суду, а ми, Рудеґер, Деґен, Хунрінґ, я та інші ще вчинимо під Міланом якісь подвиги, варті переказів! А у вашому таборі є вже один побожний і миролюбний чоловік, який записує все, що діялось: Віцентіус, писар вашого єпископа. Той побожний чоловік, коли виникла небезпека на мосту, пішов від вас повз нас до герцога Карінтійського і там провів ніч.

— Сподіваюся, Вітіко, наш герцог подбає, — сказав Мархард фон Гінтберґ, — щоб австрійці не пасли задніх. Перед нами ще дорога на Мілан, і ми маємо ще роботу перед Міланом.

— Ви, безперечно, вчините щось більше, ніж ми, — мовив Вітіко. — Адже ми лише пливли по річці без мосту, бо вміємо плавати, а від міланців боронилися, бо ж вони наскочили на нас.

— А в таборі імператора нам, звичайно, дозволять діяти, — проказав Вольфґанґ фон Ортау.

— І в таборі герцога Швабського, — докинув Ганс фон Верте.

— І герцога Церінґенського, — додав Адальберт фон дер Ау.

— Нам усім — вам із Франконії, Швабії, Бургундії і нам з Австрії — ще досить буде подвигів! — крикнув Тьємо фон дер Ауе. — Імператор, здається, не думає лишити нас без роботи, щоб ми розважались, як сьогодні!

— Бувай здоровий, Вітіко, — попрощався Мархард фон Гінтберґ, — можливо, до Мілана ми ще матимемо годинку, щоб побачитися знову.

— Мархарде, для мене буде радістю бачити тебе, і, коли справді буде та годинка, я прийду у ваш табір, — пообіцяв Вітіко.

— Ти нам як брат, — проказав лицар фон Кюренберґ. — Коли нам коли-небудь посивіють голови, ми сидітимемо один коло одного з келишком за розмовами та співами про минувшину, а тепер ми тішимось теперішністю.

— Будь нам усім другом, як і ми твої друзі, — мовив Генріх фон Офтерінґ, — і бувай здоровий, приходь, коли все скінчиться, знову на наші верховини, що тепер стали частиною милої Австрії, і дбай про своє збіжжя та городину, ти можеш тепер їздити до батька-матері своєї дружини в замок Шауенберґ коло міста Ефердінґен або трохи ліворуч від нього в Офтерінґ або Кюренберґ. А ми, звичайно, знову приїдемо до твого Лісового краю і споглядатимемо ваші гори, ущелини, річки та скелі.