Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Звичайно, можна, коли знову буде мир, — мовив Вітіко.

— Отож бувай здоровий! — попрощався Генріх фон Офтерінґ.

— Бувай здоровий! — гукнули решта.

— Бувайте здорові! — попрощався Вітіко.

Друзі від’їхали й подалися в свій табір.

Після короткого перепочинку, коли воїни покріпилися харчем, імператор того самого дня повів військо до фортеці Тревізо і обступив її облогою. На п'ятий день облоги фортеця була змушена капітулювати.

Від Тревізо військо пішло в Лоді і стало там табором. Імператор розташувався серед руїн міста, яке зруйнували міланці. Над тими руїнами височіли малинові корогви короля Владислава. Інші загони розташувалися далі в бік Ламбро.

У Лоді імператор із королем Владиславом і князями провів раду, щоб визначитись із походом на Мілан. Під час ради прийшли посланці від людей, які жили в Лоді, й благали про допомогу. Імператор пообіцяв допомогти.

Потім знову прийшли посланці з Мілана, і під захистом імператора їх пустили в табір. На раді вони сказали:

— Місто Мілан шле його величності імператорові вірнопідданське шанування. Місто Мілан хотіло б зберегти мир, а щоб мир був тривким, вірне місто Мілан скориться, невідступно шануватиме верховну владу імператора і дасть імператору повне відшкодування.

Імператор запитав:

— Ви обіцяєте безумовну покору чи вже підготували умови?

— Ми обіцяємо покору, а потім прийдуть ті, хто повідомить умови.

— А що скажуть пани, присутні на раді? — запитав імператор.

— Коли міланці, — заговорив герцог Церінґенський Бертольд, — запропонують якусь справжню запоруку, що вони хочуть дати повне відшкодування, можна було б знову відновити мир.

— Вони повинні дати повну гарантію, — додав герцог Карінтійський.

— Вони повинні, — озвався пфальцграф Рейнський Конрад, — негайно повідомити, яку запоруку вони пропонують для повного відшкодування, а тоді вже можна вирішувати, слід приймати запоруку чи ні.

— Ми повинні зробити все, щоб досягти миру і припинити проливати кров, — прорік єпископ Айхштетський.

— А ти, ясновельможний королю Богемії, нічого не кажеш? — запитав імператор.

— Я б сказав потім, — відповів Владислав, — але скажу й тепер: даної миті вже не можна дати повної запоруки. Вони б мали дати її раніше або ж будуть змушені дати її пізніше, коли стануться ще більші події.

— Слушно! Слушно! — загукали численні голоси.

— Та й тут аж ніяк нема волі дати справжню запоруку, — додав маркграф Монтферратський.

— Вони ніякої не дають! — докинув проводир людей із Павії.

Тепер підвівся Ансельм, архієпископ Равеннський, і сказав:

— Дозвольте мені, твоя величносте високий імператоре, щоб я звернувся до тих, кого прислали, і сказав кілька слів ясновельможним князям.

— Кажи, — дозволив імператор.

Ансельм обернувся до міланських посланців і мовив:

— Ви маєте солодкі слова на вустах і лисицю в серці. На зборах у Брешії ви вимагали панування, хотіли обирати собі короля і владу, видавати закони, а тепер прийшли засвідчити покору. Чи визнали ви, що ваші вимоги були несправедливі? І як ви дійшли до такого визнання? Ви не дійшли до нього або ж завжди мали його при собі, тільки не діяли згідно з ним, а прагнули насильства і панування і дуже хотіли б позбутися влади короля та імперії. А тепер ви кажете так, як кажете, щоб уникнути лиха, яке загрожує вам. Чому ви не маєте при собі ніяких умов миру? Чекаєте, щоб минув час і у великому війську сталась якась біда, або щоб сталося що-небудь сприятливе для вас, або що там іще може статися з плином часу. Ясновельможний граф Монтферратський сказав: ви не хочете давати ніякої запоруки, а мудрість високого короля Богемії сказала: ви не можете дати ніякої. Ви справді не можете дати ніякої. Ви мали б дати її раніше з чуття справедливості і будете змушені дати її пізніше внаслідок безсилля. А тепер я промовляю до вас, високі панове на зборах. Яку справжню запоруку вони дадуть? Вони дадуть багато золота зі свого багатства, скоряться в усьому, чого вимагатиме високий імператор, і пообіцяють виконувати в майбутньому всі його накази і дати заручників. А коли імператор запровадить свої порядки в Ломбардській землі, поставить своїх намісників та утвердить свій уряд, а потім повернеться додому через Альпи, і мир, здаватиметься, буде забезпечений, тож заручників відпустять, тоді Мілан діятиме так, як і раніше, знову пануватиме, де зможе, не дотримуватиметься імператорських засторог і, якщо сподіватиметься на перемогу, воюватиме з імператором. Коли Мілан дотримувався своїх обіцянок? Я не кажу про попередніх імператорів, ви знаєте, як воно було. Я кажу тільки про тебе, високий пане. Хіба Мілан не зруйнував вірне місто Лоді? Хіба не зруйнував Комо і примусив жителів жити за межами міських мурів? Хіба Мілан не пішов лютою війною на вірне місто Павію? І хіба він після твоїх засторог засвідчив каяття? Ні. Коли ти вимагав, що Лоді і Комо треба відбудувати, вони запропонували тобі чотири тисячі марок, якщо ти даси їм владу над обома містами. Вони жадали таким способом влади над іншими і навіть над тобою. Чи дотримувалися вони протягом років своєї обіцянки забезпечувати твоє військо? Вони завели тебе в уже спустошену місцевість. Уже першого дня коням забракло фуражу, а протягом двох наступних військо вже голодувало в Розате. Міланці мали там великі припаси, ти запропонував їм заплатити за них, а вони відмовились. Вони діяли так, коли ти з численним військом був у країні, а що вони робитимуть, коли ти з військом будеш далеко? Хіба Тортона не чинила тобі спротив, бо була з Міланом у союзі і сподівалася на його перемогу? І хіба Мілан не відбудував її знову, коли ти зруйнував її? Міланці шанували твою величність тільки тоді, коли не могли вчинити інакше. Ти повинен забрати в них владу. Навіть тоді, коли в них буде тільки тінь сподівання на перемогу, вони знову бунтуватимуть проти тебе і знову змусять тебе йти в похід проти них. Нехай ти ніколи, якщо виявиш доброту до них, не дізнаєшся, як підступно вони скористалися нею, і нехай ніколи цю суперечку не залагодить більша кількість крові, ніж потрібна тепер. Зараз треба вирішувати. Накидай їм будь-який мир і зроби його тяжким. Вони вдавалися до насильства, тож нехай тепер самі зазнають його. Тією мірою, якою вони міряли, треба і їм відміряти. Отак кажу я, бо знаю людей із Мілана, знаю їхні надії, бажання і сподівання.