Iван Франко - Лис Микита

Та ти, царю, хитрість скриту

Проглядів, прогнав Микиту,

А міністром став пан Рись.

І пішов мій батько в пущу,

І поніс він думу злющу -

Відомстить тобі колись.

В пущі скарб знайшов заклятий

І почав він міркувати,

Щоб великий бунт піднять,

Щоб царя зіпхнути з трону,

Славну ж царськую корону

Щоб Медведеві віддать.

Спілку він зібрав велику.

З листом шле Кота Мурлику

До Бурмила: «Так і так.

Льва ми хочем скинуть з трону;

А як ти його корону

Хочеш взять, пришли нам знак».

Ну, на вість таку Бурмило,

Начеб що його вжалило,

Схопився і сам прибіг.

«Браття,- каже,- я все з вами!

Або ляжем головами,

Або Льва зав'яжем, в міх!»

Батько мій і Кіт Мурлика,

Вовк, Бурмило і велика

Їх рідня - усі зійшлись

І на бунт, на чорну зраду,

Братобійчу, люту зваду

Всі врочисто сприсяглись.

Із околиць чужоземних

За Горохів скарб наємних

Мали військ навербувать.

Я підслухав всю їх змову,

Про страшну її основу

Став я пильно міркувать.

Я Бурмила хитру злобу

Добре знав, його особу,

Непочесну і смішну,

Став рівнять з тобою, пане,

І кажу: «Сей опуд стане

Нам царем? Ну, батьку, ну!

Знав ти скарб знайти великий,

Та біда, коли владики

Ліпшого знайти не вмів!

Де Бурмило - цар народа,

Там пропала честь, свобода,

Голос правди занімів».

І неначе голос з неба

Звав до мене: «Треба, треба

Зав'язати зраді рот!

Хоч той зрадник - батько твій.

При царю ти вірно стій!

Будь, Микито, патріот!»

Так розміркувавши гладко,

Дожидав я, аж мій батько,

Як була умова, знай,

Там у зрадників тих темних,

На вербунок військ наємних

Рушить у сусідній край.

Вже давніше, в переднівку,

Вислідив я ту криївку,

Де мій батько скарб сховав;

Ну ж тепер безпроволічно

Виносити денно й нічної

Все дочиста я забрав.

Невеликий час минає,

Аж мій батько повертає:

Вже готове військо жде!

Лиш вербунок заплатити,

Генералів назначити -

Хоч в огонь воно піде!

Не вітав рідню, домівку

Батько мій, лиш у криївку

Просто шасть - і обімлів!

Препуста-пуста печера,

Що була ще повна вчера!

Скарб увесь мов хто замів.

Що він біга, шкряба, нюха,-

Скарбу ні сліду, ні духа!

Тут старий ума лишивсь!

Заскомлів, немов на зуби,

Далі, шнур знайшовши грубий,

На гілляці задушивсь.

А Неситий і Бурмило,

Зрозумівши, що постигло

Батька мого, подались:

Страх лояльні поробились

І служить тобі пустились,-

Зрадником остав сам Лис.

Днесь вони - підпори трону!

Я ж, що спас царя й корону,

Батька свого погубив,-

Під гіллякою тут стою

І смерть бачу над собою

Ну, повісьте! Я скінчив».

Так-то Лис в брехні був смілий!

Всі присутні остовпіли,

А сам Лев аж затремтів.

«От воно що тутка скрито!

Дякую тобі, Микито!

А… той скарб… ти де подів?»

«На високій Чорногорі,

Де Черемош води скорі

По камінні вниз жене,

У Говерлі просто серця,

Коло третього реберця

Є леговище скальне.

Там лежить той скарб неткнутий…

Царю, твій він мусить бути,

Я тобі його зберіг!

Жалко тільки, що нікому

Не сказав я стежки 'д ньому,

Щоб по моїй смерті міг…»

Лев не дав йому скінчити.

«Хто тут сміє говорити

Ще про смерть якуюсь днесь?

Царське право є - прощати.

Зараз з нього шнур той зняти!

Ми касуєм весь процес.

Більше маєш ти заслуги

Між звірами, ніж хто другий!

А гріхи ті, що за них

Мав ти висіть, правду рікши,

Всі не варті торби січки

Супроти заслуг цінних.

Тільки слухай: в добру пору

Ти зо мною в Чорногору

Завтра рушиш скоро світ:

Лиш я сам до того льоха,

Де є скарб царя Гороха,

Буду знати тайний хід».

«Царю,- Лис сказав маркітний,-

З радої душі охітний

Я з тобою йти в ту путь.

Та в предсмертную годину

Шлюбував: коли не згину,

За гріхи покуту збуть.

Пішки до святого Рима,

Відтам до Єрусалима

Шлюбувався я піти.

Як поверну, ясний пане,

Скарб відразу весь твій стане,

Найбагатшим будеш ти!»

«Що ж,-Лев мовив,- річ побож

Шлюбував - ламать не можна,-

Тож іди й здоровий будь!»

Далі возних зве на згоду,

Щоб вони всьому народу

Вибубнили царський суд:

«Всім, кому на тім залежить,

Відати про се належить:

Цар по силі своїх прав

З Лиса, званого Микити,

Зволив всю вину здіймити

І до ласки знов приняв.

Хто б смів Лиса попрікнути,

Лапою його діткнути

Чи позаочно хулить