Iван Франко - Лис Микита

«Стій, Баране! Стій, рогатий!

Маю щось тобі сказати».

Став Баран та ще й пита:

«Ну, які там маєш вісти?»-

«Га, тебе я мушу з'їсти!

Що, смакує звістка та?»

А Баран - ну, хто б подумав? -

Не злякався, не зарюмав,

А вклонивсь мені до ніг.

«Пане,- каже,- бог привів вас!

Я ж три дні уже глядів вас,

Вам назустріч сам я біг.

Не дивуйся і не смійся!

Я Баран-самоубійця!

В світі вже не жить мені!

Люд мій весь в неволі гине,-

В вас життя його єдине,

То мені ви не страшні».

Річ таку почувши дику,

Я в задумі звісив пику

І стояв, дурний, мов сак.

«Що се ти торочиш, блазне,

Щось такеє несуразне?

Не второпаю ніяк!»

«Пане, підожди хвилину,

Будеш знати, за що гину,

Чом так радо йду вмирать,

Чом рідня моя рогата

Свого спаса, свого тата

В тобі буде величать.

Знай же, пане, біль мій тайний!

Я не єсть Баран звичайний.

Я - овечий патріот!

Думка в мене - розбудити

І з неволі слобонити

Весь овечий наш народ.

Здавна думав я про теє,

Щоб овечим стать Мойсеєм,

Вивести овець з ярма -

Із хліва - на вольну волю.

Много труду, мук і болю

Я прийняв - та все дарма.

У тісні овечі мізки

Думки свіжої нітрішки

Не втовкмачиш: серце їх

Боязливе. «Що нам воля?

Вовк поїсть нас серед поля,

Нам про волю думать гріх!»

Ну, подумай, пане чемний,

Про важкий мій стан душевний!

Насміх долі так хотів:

У душі пророцькі речі,

А кругом лоби овечі,

Сіно, жвачка, теплий хлів!

Щоб влекшить себе хоч трошки,

Я удався до ворожки

І такий почув завіт:

«Хочеш Баранів ти спасти,

Мусиш сам себе покласти

В жертву вольну за свій рід.

В поле йди, коли охочий,

Поблукай три дні й три ночи,-

Здиблеш Вовка-моцаря.

Сей по мойому показу

Проковтне тебе відразу,-

Оттоді нова зоря

Для овець усіх заблисне».

Пане, серце туга тисне

Запитать тебе сей час:

Маєш ти показ сей віщий?

Можеш ти, мій найлюбіщий,

Проковтнуть мене нараз?»

«Ну, плети собі, мій любий,-

Думав я,- коб тільки в зуби

Я дістав тебе,- не бійсь!

Будеш знать, як я ковтаю!»

Та й до нього промовляю:

«Синку любий, заспокійсь!

Віщий сон сьогодні мав я -

І на тебе вже чекав я,-

Проковтну тебе як стій!» -

«Ну,- Баран рік,- богу слава

Та й тобі, судьбо ласкава!

От тепер в душі спокій.

Пане любий, стійте ж тутка!

Я на горбик вийду хутко,

Розбіжусь і просто в рот

Кинусь вам, а ви ковтайте

І, ковтаючи, згадайте:

Так вмирає патріот!»

Треба ж дурня, щоб згодиться!

Мій Баран як розбіжиться

Та й рогами в лоб мене

Як не грюкне! Я скрутився

Та й зомлілий покотився,

А Баран як не чкурне!

От я встав, аж плачу з болю.

Проклинаю злую долю

Та й клену нерозум свій.

«Чи то я овечий батько?

Чом не вхопив швидко, гладко

Барана й не з'їв як стій?

Всьому винна та чутливість!

Пощо мав я терпеливість

Слухать теревенів всіх?

Ну, тепер не зловиш, Грицю!

Затверджу чуття, як крицю.

Я голодний! Се не сміх!»

Отаке постановивши,

Зуби міцно заціпивши,

Я пішов у дальший шлях.

Лізу, лізу, шкандибаю,

Чоловіка надибаю,-

Кравчик був, мені й не страх.

Скоро лиш його я зочив,

То й до нього я прискочив:

«Кравче, кравче, з'їм тебе!

Не тікай, не боронися!

Не благай і не просися,

Бо в кишках мене шкребе!»

«Я тікати - не прудкий,

Борониться заслабкий,

А проситься - хто повірить?

Тільки ж: як мене з'їси?

Трошки замалий єси.

Ну, позволь тебе помірить!»

Поки я поміркував,

Злегка він мені приклав

До хребта своє мірило,

Потім враз хахап за хвіст,

Як не швасне разів з шість,-

Аж на серці зав'ялило.

«Ой,- кричу,- що робиш, кравче?»

«Маєш! Щоб ти знав назавше:

Чоловіка не займай!» -

«Ой, не буду, поки жити!»

Та кравець, лихий, сердитий,

Б'є та й б'є, хоч ти конай.

Що я вию, що ридаю,

Що кленуся і благаю,-

Він за хвіст мене держить

Та й перешить, повен злості,-

Швидко, бачиться, від кості

Шкіра й м'ясо відлетить.

Чую я, що ось вже гину!

Як не шарпнув - половину

Власного хвоста урвав!

А тоді давай бог ноги!

Як забіг я до берлоги,

То три дні відхорував.

Отаке-то вовче лихо!

Ну, скажіть, як бути тихо,

На таке не нарікать?

А тепер іще вдодатку

Зрадник Лис цареві-батьку

Кинувся на нас брехать!

Ні вже, ні, я не потішусь.

Ще поплачу та й повішусь!» -

Так Неситий гомонів.

Спав Бурмило вже й Мурлика,-

То Неситий з горя, з лиха