Iван Франко - Лис Микита

Всі три саламахи з'їв.

Вранці-рано по сніданні

В подорожньому убранні

Лис царю вклонивсь до ніг.

«Царю, будь мій рідний тато,

Поблагослови в се свято,

Щоб на прощу йти я міг!»

Лев сказав: «То шкода, сину,

Що так швидко йдеш в чужину!»-

«Царю,- скрикнув Лис,- ох, цить!

Серце в мене краєсь тоже!

Та що вдіємо! Що боже,

Богу треба заплатить!»

Лев сказав: «Так, так, мій друже!

Радує мене се дуже,

Що такий побожний ти,

Рад би я тобі й від себе

Для мандрівної потреби

Хоч чим-будь допомогти».

«Ца… рю,- хлипав Лис крізь плач,-

Дуже ласкав ти… Ось бач:

Я і торби в путь не маю!

А в Медведя у Бурмила

Доброго кожуха сила,-

Він шматок віддасть, я знаю…»

«Схоче чи не схоче дати,

Ми накажемо зідрати! -

Мовив Лев.- Ну, ще чого?» -

«Дуже ласкав ти, мій царю!

Чобіток би ще хоч пару.

Бач, я босий! Як його

Тільки світ чимчикувати,

Ноги шпигать та збивати!

Скалічію де-небудь!

А он має Вовк дві парі,

То одну чей схоче в дарі

Відступить мені в ту путь».

«Що там схоче чи не схоче! -

Крикнув Лев та аж тупоче.-

Гей, там! У тюрму підіть,

Із Бурмила торбу здріте,

А з Неситого здійміте

Пару Лисові чобіт!

Ви ж, моя дружино славна,

Щоб усім зробилась явна

Ласка наша для Микити,

Проведіть його з гонором

До могили там, під бором!

Я ж іще піду спочити».

І потюпав Лис мій гладко.

Смирний, тихий, як ягнятко,

При торбині, з костуром…

А круг нього, мов ворони,

Всі бояри та барони

Проводжають всім двором!

Цап - секретар гоноровий,

Зайць - гвардиста народовий,

Поруч Лиса дружно йдуть.

Хоч і як розмова мила,

Та вже ось тога могила,

Попрощаться треба тут!

Лис Микита промовляє,

Сльози рукавом втирає:

«Ах, Яцуню, притулись!..

Я… з тобою розстаюся!

Ах, подумати боюся,

Жаль пройма мене наскрізь!

Ох, Базильку, любий друже!

Я тебе люблю так дуже,

Що без тебе й жить не рад.

Не відмов же просьбі моїй,

Ще шматок дороги тої

Проведи мене як брат!»

Се сказавши, просльозився,

Їм у ноги поклонився.

«Ви оба з-між всіх звірів

Справедливі й непорочні,

Лиш траву й листочки сочні

Все їсте - і я так їв!

Про убійства, про рабунки

В вас немає ані думки,

Вам м'ясних не хочесь страв.

Вас-то, щирі, праві душі,

Я, пустинником ще бувши,

За взірець собі обрав».

Так-то лестними словами

Лис їх знадив, аж до ями

Лисової підійшли.

«Слухай,- каже Лис,- Базильку,

Ти зажди на нас тут хвильку,

Ось траву собі щипли!

Ти ж, Яцуню, любий свату,

Потрудись зо мною в хату!

Знаєш, жінка там моя

Як почує чутку тую,

Що на прощу я мандрую,

То-то буде плач!.. А я

Страх не рад з жінками плакать

І не вмію забалакать.

Ти потішить їх гаразд!

Мій Яцуню, ти в тім справний!

Тож ходи, мій друже давний,

Вид твій духу її додасть!»

Серце в Заяця добряче:

Вчув се й мало сам не плаче.

«Бідна жінка! - він озвавсь.-

Я її, як рідну маму,

Рад любить!» І в лисю яму

Він з Микитою попхавсь.

Входять - боже! Серед ями

Микитиха з діточками

Плаче, сліз потоки ллє!

Як побачила Микиту,

Схопилась… «Микито! Ти тут!

Діти! Батько ваш жиє!»

Ну Микиту цілувати

І до серця пригортати!

«Любий! Що ж? Біда пройшла?

Говори-бо швидше, швидше!

Я гадала, що ти згиб вже…

Ох, що сліз я пролила!»

«Радуймось! - сказав Микита.-

Цар наш - славою покрита

Будь його держава вся! -

Дарував мені провини,

І від нинішньої днини

В ласці царській тішусь я.

Вороги ж мої запеклі

Десь там нині ледве теплі:

Царський гнів їх б'є всіх трьох:

Кіт, Неситий і Бурмило

Мусили стулити рило,

Ще й попали в темний льох.

А отсей фальшивий паяц,

Що свідчив на мене, Заяць,

Відданий мені у власть:

Чи живим його лишити,

Чи відразу задушити,

Скоро викупу не дасть!»

Як почув се Яць сарако,

Стало так йому ніяко,

Мовби хорт за ним туй-туй.

«Базю! - крикнув.- Чесний отче,

Лис мене тут з'їсти хоче!

Базю, Базю, ох, рятуй!»

«Зараз тихо будь, драбуго!» -

Крикнув Лис і вхопив туго

Зайця й горло перегриз.

«Ось тобі від мене штука!

І всім злюкам то наука,

Щоб Микити стереглись!»

А відтак, поссавши крови,

Лис Микита втішно мовив:

«Та й смачний же, бестіон.

Діти, нині на вечерю

Маєм з Заяця печеню!

Славний буде потім сон!

А тепер послухай, люба,

Як мені грозила згуба

І як вибрехався я!»