Марко Вовчок - Дев'ять братiв i десята сестриця Галя

— Галю! Годi прохати! — каже пошептом. Галя свої очки розпаленi впила у меншого брата й поспитала:

— Чому?

— Не проси, Галю, — знов каже менший брат, — нема за що купувати — тiльки турбуєш.

Галя втихла i знов була стрепенулася i скинула на усiх очима й знов втихла.

— Не проси вже, Галочко! — знов говорить менший брат.

— Я хочу, — шепоче Галя на одвiт, низенько схиливши голiвку.

— Галочко, нема! Нема де взяти!

Галя пiднесла голiвоньку — у, якi ж блискали в очицях двi сльози дужi! Подивилася на всiх своїх i округи усюди, вже ледве чутно шепотнула: "Ой, я хочу!" — i се в остатнiй раз. Пригорнувшися до меншого брата, вже смирнесенько стояла вона, прикусивши пучечку, а там i другу, а там i обидвi разом, i все те для того, щоб як не викотилися тi двi сльози дужi мимоволi з оченяток.

Усi вони довгенько стояли мiж купами i зграями, що двигали, гомонiли й рябiли, — стояли вони та дивилися. Дивилися брати пильненько й начеб уперше бачили людське убрання хороше й достаток i наче уперше почули на собi латанi сорочечки; наче уперше бачили вони людську жвавiсть, недбайливiсть i веселiсть i наче уперш пiзнали своє турбування та вбожество.

А мати дивилася на їх. Вона озивалася до їх, то знов без слова, без мови гладила по голiвцi; то знов посилала ближче пiти полюбуватися тим чи тим; то знов показувала їм те або друге.

— Мамо, — каже старший син, — ходiм додому! I всi дiти почали прохатися: "Мамо, ходiм-бо додому!"

Галя тiльки мiцнiш та мiцнiш прикушувала свої пучечки маленькiї.

— Додому? Додому? — перепитала мати. — Вже додому хочете? Чи не погуляли б ви ще по ярмарку, мої голуб'ятка? Чого ж се так хутко додому, мої коханi? Та ви ще усього ярмарку не бачили!..

— Дарма, мамо, ми додому хочемо вже, — кажуть в один голос сини.

— Додому? То ходiм додому, пташки мої! — вимовила вдова i ледве що вимовила, — то додому ходiмте, мої дiточки!.. Галочко, подай менi ручечку. Може, понести тебе, дочечко?

Галя простягнула рученьки до мами, як уже на руках була у неньки, такеньки мiцненько обхопила її за шию й сховала личенько на плечi.

I пiшли вони усi додому.

Купи людей усе рiдшали; що далi вони йшли, — усе унятнiш вiдрiзнявсь голос вiд голосу, гук вiд погуку — _усе було вiльнiш проходити по улицях. Ось i кiнець мiсту, — i вже з гори видко усю-всеньку луку зелену, i плескаючого Днiпра синього, й за Днiпром гори: близькiї-одна над одною зеленiш, далекiї — одна над одною синiш.

— Кажiть, дiточки, чому такi мов невеселiї ви? — промовила удова. — Пождiть, мої любенькi, от бог дасть… — i не доказала, що бог дасть — чи то разом вона надiю стратила, що дасть бог що-небудь колись, чи то вже дуже важко їй стало дожидати до того часу.

— Чим би я мала вас розважити хоч кришечку, мої дорогi? — промовила знов удова згодом. — Ох, боже мiй, боже ти мiй милосердний!

I знов усi мовчки вони йшли. Усе ширш розлягалась та роздавалась лука перед ними, усе чутнiш плескавсь та колисавсь Днiпро, а гори за горами все вище й далi знiмалися: високо-високо й далеко-далеко! I такеньки, вертаючись додому з ярмарку, з-поуз зграї живої, з порожнiми руками, брати дивились на тi високi та далекi гори i думали собi, що там за тими високими i далекими горами, — що там?

— Мамо, — поспитав менший син, — що се, який се шлях он там-тамечки по горi, в гаю, i кудою вiн звивається?

— Шлях той? _Ох, моє голуб'ятко, сей шлях проводить тудою, де я зроду-вiку не бувала, — у далекiї мiста й села. Покiйний ваш батько — хай царствує! - їжджав тим шляхом, як служив у вiйську, i чула я вiд. його, що се шлях небезпечний. При тiм шляху розбiйники розбивають — звивається вiн темним непроглядним бором, проводить мiж кам'яних крутих гiр… Було, й слухати, як ваш батько-покiйничок розказує, то мороз з-за плечей бере.

— Чи на батька теж розбiйники нападали, мамо? — спитав менший брат.

— Нi, моя дитино, нi, господь милував. А от товариша його, якогось Ласуна, так напали i полонили його. I жив вiн, Ласун той, у їх кам'янiй горi, у печерi, аж три днi, чи що.

— I що ж вiн там у їх бачив i чув, мамо? — спитав середнiй брат.

— Чудове багатство вiн там бачив, моя дитино! Печера тая у їх сповнена золота та серебра, та дорогим камiнням-самоцвiтом. З золота, з серебра його там смачненько годували й напували i спати його клали пiд одягала злототканi, на м'якенькому пуху. I конi в їх були у золото, в серебро зашпанi, ножi й шаблюки всаденi самоцвiтом. Зроду-вiку нiхто й не снив такого багатства та розкошi, якова в них там, — казав Ласун вашому батьку-покiйничку. I звали вони Ласуна жити iз собою: "Зоставайся, Ласун, жити з нами, — говорили, — життя тобi буде хороше й привiльне в нас".