От вже по службi й вийшли вони з церковцi знов на свiт божий. Сонечко вже зiйшло й скрало росу з травицi й з дерева i забиралося в усi куточки й задавало у лице золотим своїм променем, аж замружувало очi. Удица зiтхнула, немов покндаючи яку важну думку, й глянула на дiток, а у дiток серденятка знов загралися й знов охопила їх надiя на щось хороше.
Двi старенькiї жiнки сидiли, одпочивали на церковному рундучку, i словце «ярмарок» попало в уха дiтям, вони припинилися.
— Чудовий ярмарок сьогоднi! — казала старенька й непричасно дивилася проти себе удалину.
— Еге ж, еге! — одказала друга, кашляючи, — люди вироюються ще звечора тудою.
Дiтки iзглянулися й всмiхнулися, наче говорячи: от воно й є! Не дурно ж ми й дожидали чогось!
Галя вигукнула:
— Мамо! Ярмарок, ярмарок! О, ходiм, мамочко, ой, ходiм, сердечко, хутчiй у ярмарок!
— Ходiм, мамо, у ярмарок! Ходiм, мамо, у ярмарок, — почали проситися усi сини.
— Ходiмте, ходiмте, мої голуб'ята, — каже удова.
Та й пiшли усi в ярмарок.
Сонечко пломенисте гралося у небi, вiтрець жвавенько хитав деревами, що попадалися де-не-де по дорозi, i шумiв у мiських садочках; народ гучно валив удицями; вози якось веселенько рипiли один по другому — ледве можна було пробитися, протискатися помiж рябенькою купою людською; у головi аж крутилося. То мигоне проти тебе просто розшитий рукав тонкий, то ледве не зачепить тебе колесом, то одсахнешся вiд пари очей грiзних, то на шиї у себе чуєш морду волову; то рогами тебе зашторхне вiн, то знов ти зашторхнув та покотив качана капусти з чийогось воза, то ти на когось наторкнувсь, то тебе сунули. Люди, обличчя, одежина, рiзноголоса птиця у садках, квiтки, кошики, сiно, риба, овощ. дошки, вiрьовки, дьоготь, ягоди, вiники — усе движить, мiшається, миготить, зникає i знов показується проти очей. Поверх усього того в'ються по вiтру стрiчки дiвочi рiзноцвiтнi, квiтчастi, бiлi намiтки жiночi, сивi та чорнi шапки козацькi, верховини високо покладеного воза то бочками, то знов сiном, з вилами торчма у йому. А голосiв тебе глушить, а елiв та вигукiв тебе повертає тудою й сюдою… Та що й казати! Не можна зроду вималювати словами, як воно бува: треба самому бути й самому бачити.
Нема ж бо дива, що у вдовиних дiтей очi розбiглися й серденятка швиденько колотилися вiд втiхи, й що не можна було розiбрати гаразд, чи то вiд переляку, чи то вiд радостi. Галя раз у раз гука та погукує. От вони вже дочапали до самого плацу на другiм кiнцi мiста, де ярмарок став.
Тут уже Галя затулити аж мусила вiчки на який час, та й брати теж не знали, де мусили дивитися наперед, i навiть старший брат був спершу повразивсь. Тут ворохи солодких пряникiв — медовикiв, в'язки бубликiв, гора й груда орiхiв, сухих грушок купи й кучi сластьон… От-от чоботи з червоним закотом, — такi самi чоботи, як-як треба! От i сопiлка, що давненько вже такої бажалося! От смушева шапка, — краще вже цiєї шапки й шукати нема чого! От сива шапка ще лучча вiд чорної.
— Мамо! мамо! — жебонiла Галя, — купи менi, ох, купи менi хутенько того великого медовика. Ох, я хочу того медовика дуже! Ох, мамо, купи менi отаку хустку! Ох, от цю! Цю! Цю рябеньку, славненьку! Або цю червоненьку! Он те намисто менi! Ох, намисто менi!
I маленька пучечка Галина показувала тудою й сюдою, кудою очки оманенi оберталися, та усе бiльш та бiльш Галя охала й голоснiш прохала й не чула, як мати тихенько до неї промовляла:
— Нема за що, Галю, нема за що купувати, дитино! Менший син теж почав прохати: "Мамо! Купи менi шапку!" I другi брати теж просять: "Мамо, чоботи купи! Мамо, свитку купи!" Хто червоного пояса прохає, а хто крапового пояса хоче; той показує на сластьони, а той тягне туди, де цiла купа дiтей оступила перекупку, що спродує дуднi та сопiлки, де сама перекупка, поважна молодиця у зеленому очiпку шитому, грає на дудi поважно, а що вже хлопцi усi, то надули щоки якмога й якмога напилюють на усякий голос, — писк i скиг…
— Не можу! Не можу! — каже удова усiм дiткам потихесеньку. — Нема за що, дiтки! Нема…
Сини змовкли i разом спинилися й подивилися на матiр i на старшого брата.
У неньки обличчя начеб покорчувалося й уста наче трусяться трохи, як вона вимовля: "Не можу, нема!" i погляда на їх на усiх жалiбненько. Старший брат стоїть i втопив очi в землю по своєму звичаю, — такий самий вiн тепер, як тодi, коли, вигнаний, повернувсь вiд хазяїна, — так само лице збiлiло, так само уста стиснулися. Сини бiльш уже нiчого не прохали й як стали, то так i стояли, мовчки дивлячись округи.
Галя ще, може, двiчi покрикнула та охнула, та, може, кiлька раз перепитала: "Чому? Чому нема?", коли спинив її менший брат.
Читать дальше