Марко Вовчок - Дев'ять братiв i десята сестриця Галя

Ранок ясний минув, день змерк гарячий, вечiр потемнiв свiжий, а сон не бере, нема спокою, сумно та важко. Коли ж вiдпустить? Коли вияснить? Чи коли згладиться з свiту та кривда нерiвна? Чи буде полегкiсть? Чи не вменшиться хоч мало скорботи? Чи колись щось буде?

Хлiбороб був собi тихий, роботящий чоловiк, дбайливий, обережний-знав уже вiн, як у свiтi жити має простий чоловiк межи князi та сильники, то так вiн i жив собi й добре йому велося усе: вiн нiкого не зачiпав, i його нiхто не займав, — вiкував вiн собi гарненько з дочкою своєю одиначкою. Господарствечко хоч не яке там скарбове, — можна б йому цiну скласти, — та таке ж то порядненьке, любеньке, що кращого й не бажати.

"Чи вiн добрий буде для мене? — думав середнiй брат, iдучи поруч з своїм хазяїном уперше до хазяйської господи та говорячи про те, як хлiб родить. — Чи буде добрий? Походить на те. У свiтi ж, кажуть, не без добрих людей…"

Дуже йому вподобалось хазяйське господарствечко, як оглянув вiн його; дуже приємненько було йому чути, що у хатi спiвав голосок, а вiтер зносив теплим повiвом i спiв, i слова.

"Жив би довiку такеньки, коли б менi так бог дав", — подумав вiн, уступаючи у хату за хазяїном, де пiсенька все не змовкала, а чулася вже зовсiм iстно i де стрiла їх дiвчина така, як краля. Вона й привiталася, i снiдання подала, i щось промовила, i про щось поспитала, i глянула, i подякувала, та все якось наче недбайливо, якось байдужливо, наче добродiйка, наче госпоженька, i трохи засмутила вона тим молодого наймита.

Та не таке ще спожив вiн, як послужив там далi та як стала йому дiвчина за свiтло i за темнiсть — що як вона тут, то все сяє й виблискує, а як її нема, то наче хто сонце зняв i зорi зiбрав та у кишеню поховав. Дiзнав вiн того, що як уганяв три кроки в один, поспiшаючися потомлений з поля хутче на добривечiр їй дати, а вона, одказуючи «добривечiр», i не оглядалася на його. Скуштував вiн i того, що як ранком, iдучи на роботу, припиниться, дожидаючись, сподiваючись, трусячись словечка любого, а вона, минаючи його, приказує йому: "йди робити". Прийняв i того, що як увечерi сяде де та зажуриться, та задивиться на її, вона його пошле десь потомленого, самотнього по якусь, там примху для себе.

Перемучившися днями, не поспавши ночами, одного разу наймит перестрiв свою господиню кохану та й сказав їй усю щиру правдоньку. Як же вона задивила, як же вона личенько своє вродливе одвернула вiд його! Як неласково почула, як вразливо озвалася!

— Не займай мене нiколи, наймиту! — промовила. — Чи ж я тобi рiвня? Коли хочеш в нас служити, поводься слугою. Не говори до мене!

А вiн таки зайняв, а вiн таки заговорив, та й мусив навiки попрощатися, — втратив службу й повернувсь додому, у хатку неньчину на луцi. Такий повернувсь, немов прибитий на цвiту.

Розважала мати, жалувала Галя, брати моцi додавали, i з усiма цими лiками добрими проживав вiн, не видужуючи та дожидаючи, поки де служба йому трапиться.

А тим часом на баштанi велико спродано овощу, i хазяїн свого наймита носила з возами у мiсто розвозити спродане та збирати часом грошi незаплаченi.

Тiльки одного разу чи не злiчив добре беручи, чи загубив якось везучи наймит, а хазяїн, не долiчивсь свого лiку i зняв бучу: узвав i злодiєм, й пройдисвiтом, i голотою; а хазяйка собi пiдказує, та пiдгукує, та пищить, та верещить.

— Я бiльш у вас заслужив — вiзьмiть з моїх запрацьованих та й не лайтесь! — каже наймит.

— Iди собi геть та й не вертайсь! — гонить хазяїн.

— Щоб твого й духу невiрного не було! — кричить хазяйка.

— Заплатiть менi, — каже наймит.

— Заплатити? Та я тобi, злодiю, щербатої копiйки не дам! Iди геть! — пхає хазяїн.

— Я на вас суда шукатиму! — промовив наймит.

— Суда на мене, ти? — скрикнув хазяїн та й зареготав з потiхи великої.

— Бач! — вигукнула хазяйка, i хазяйчин регiт дрiбненько розкотивсь та втiшненько.

Наймит пiшов собi геть вiд них та й теж засмiявся до себе, кепкуючи з себе, що заходивсь був хазяїна засудити.

Питання та жалування було доволi у дому, а ще бiльш вбожества та суму.

Знов усi докупи зiбралися дожидати терплячи та сподiватися не маючи. Неспокiйнi, сумнi ходили брати всi — найсумнiй усiх старший був, найсмутнiш-середнiй. Галя вже не займала їх, мати не розважала, а у меншого брата то серце жалем сходило.

Коли одного вечора старший брат говорить усiм братам:

— Життя наше гiрке та вбоге. Що ви робитимете? Я присягаю зеленому гаю! Чи ви менi, брати, товаришi?

Усi брати погодилися й казали: "Добре!"

— А мати? А Галя? — схаменувся менший брат.