Марко Вовчок - Дев'ять братiв i десята сестриця Галя

— Чи за велику пораду ми досi були їм? — каже старший брат. — Брати-товаришi, не поступайтеся! Усi одказали:

— Не поступимось!

Увiйшли вони у хатку — мати й Галя вже спали.

Мати зараз прокинулась, почула й промовила:

— Де, дiточки, забарилися такечки? I Галя прокинулася, почула, що мiцненько її обнялито менший брат обняв її.

— Що? — спитала Галя, серденько в неї затрепехалося, почуло, що щось є, та менший брат не сказав нiчого i, обнявши, покинув.

— Мати! — заговорив тодi старший брат, — iдемо ми шукати щастя та долi. Зоставайсь здорова та не дожидай нас. Прощавай, сестро!

За цим словом вийшов з хати, а за їм усi брати слiдом.

Удова тiльки рученьками сплеснула та й упала з горя та з жаху. Галя зiрвалася, побiгла, догнала, ухопилася за меншого брата, не пускала й ридала, та й любимого братика вона не втримала — рвонувсь i втiк вiн за другими, й тiльки здалека вона ще почула його голос: "Прощавай, Галю, прощавай!"

Усi пiшли! Усi покинули! Пiшли й не повертаються!

— Гукай, Галю, гукай голоснiш! Прикликай! Зови! — прохала удова наче несамовита.

I Галя голосно гукала й звала, та дарма розносивсь свiжий розпачливий голосочок — на одвiт тiльки повз гiр дзвiнко вiдкликалося.

— Чуєш, Галю, чуєш гомiн? Вони йдуть, iдуть! — промовляла разом удова.

Та се Днiпро гомонiв плескаючи, та дерева шелестiли — нiхто не йшов.

— Бачиш, бачиш, Галю, он там-тамки хтось стоїть! Се Iвась стоїть, а бiля його — бачиш? бачиш Грицька? Бiжи, бiжи, Галю, тудою…

Галя бiгла тудою й сюдою, по сей бiк i по той бiк — усюди, де тiшила й оманувала їх нiчна тiнь та мла.

I на свiтання зайнялося. Свiтання появило їм, яка лука зелена пуста й якi гори округи безмовнi. Вони все-таки дожидали, що вернуться, та й обертали очi свої потомленi у всi боки.

I сонечко зiйшло, та таке ясненьке, начебто хотiло й мало вмисне для них найлучче всвiтити пустi шляхи округи. Вони усе-таки дожидали: вернуться, вернуться. Та з того часу нiхто вже додому не вернувсь.

Хутенько казка кажеться, та не так-то хутко дiло робиться. Багато минуло днiв, тижнiв, мiсяцiв та й лiт проминуло чимало, що удова з Галею ще прожила та прогорювала в убогенькiй хатцi на луцi, усе дожидаючи, що повернуться любiї сини, що повернуться брати милi. То усе чувся їм гомiн якийсь, нiби йшли по луцi м'якенькiй ввечерi, а на свiтаннi пробуждав їх гомiн коло дверей — i поспiшалися вони, й трепеталися вони. Та на луцi округи все пусто ввечерi й на свiтаннi коло дверей нема нiкого. Пусто! Нiкого! Дарма Галя лiтала тудою й сюдою, як тая ластiвка, i удова вибивалася з сили своєї, поспiшаючи за нею — пусто! Нiкого!

Еге ж! Еге ж! — пусто й нiкого! I на якийсь часок переставали вони пориватися, наче заспокоювалися, трохи набиралися терпливостi.

— Галю, — говорить знов удова, — чуєш, гомонить?

— Се Днiпро шумить, мамо!

— Нi, нi, Галю! Слухай-бо!

— Дерева шелестять, мамо!

— Усе Днiпро шумить! Усе дерева шелестять! — мовить удова i зiтхне й прошепоче: — Боже мiй, боже мiй! А трохи згодом удова знов почина:

— Галю! Галочко! Вийди! Подивися, прислухай! I Галя виходить, дивиться i прислухає. Не чутно нiчого, не видно нiкого, тiльки Днiпро шумить та дерева шелестять.

Галя що виростала, то усе вона розумний робилась. Вже вона кави не боялася анi вовка, щиро робила i коли вже теперки вона плакала гiрко, де-небудь приховавшися, нiхто б її не знайшов по плачу — вона тихенько-тихесенько вже вмiла тепер плакати.

Жили вони так само вбого, як i перш. Усе так само ходила удова на поденщину, та усе менша їй плата була, затим, що вона усе старiла, слабiла, все тратила бiльш мiць i прудкiсть. Галя теж ходила на поденщину й теж потроху заробляла, затим що Галя була ще дуже молоденька, невмiла, недосвiдчена. Рано-ранесенько прокидалися вони й iшли у мiсто на роботу. I кажу вам, нiколи вони не йшли, не поглянувши на шлях той, що звивавсь по горi гаєм, не постоявши на луцi, дурно не пождавши. Не дiждавшися нiкого, хiба часом пташка пурхне мимо, не побачивши нiчого, окрiм тих знакомих тихих гiр та дерев високих, вони йшли, приходили у мiсто i наймалися робити, де траплялось i що бог насилав: воду носити, городи полоть, сiкти капусту, хати бiлити — усе, що, кажу, господь їм насилав. Цiлий день вони робили — зрiдка укупi, в однiй господi, сливе завсiди рiзно, по рiзних господах, а ввечерi сходилися на дорозi додому. Тодi ж бо Галин голосочок свiженький дзвенить — Галя розказує, що бачила, що чула, що там добре й що лихеньке їй здалося.

Удова слуха, часочком сама що-небудь промовить про бачене, про чуте. Приходили до своєї хатки додому. Свiтла вони нiколи не свiтили — мiсяць та зорi сяли їм замiсть свiтла. По трудах дневних не гаразд частенько сон покоїв їх. Найгiрш удову мучило безсоння — вона бралася плакати якимись скудними, старечими слiзьми, що вiд них, здавалося, розiрветься її покрушене старе серце. Галя обнiмала її, й обойко вони говорили й балакали, й обойко смутилися, й обойко сподiвалися на кращiї часи, поки аж удова була втiшена й починала засипати, а Галин сон розгулювавсь i мислоньки починали блукати i роїтися коло всього доброго та одрадiсного вперед себе далеко-далеко… Брати вбачилися з якимись сяющими обличчями, у якомусь виблиску, й усе округи теж сяло й блищало. Жили вони, жили, поки дожили до того часу, що удова занедужала й звалилася.