Марко Вовчок - Дев'ять братiв i десята сестриця Галя

Середнiй брат змовк i знов одвернувся до стiнки, знов наче заснув.

Рожевий вечiр розгорявсь та розгорявсь пломенистiй, — потiм почав темнiти та темнiти; мiсяць вирiзувався з-за гори верха, й заблискотiли зорi на небi.

— Пора, — каже старший брат i устає.

В один мет усi вони були на ходi: печера спустiла. Прудко, швидко пробираючися по шпилях, по скалах, брати зникли за ними.

Їдуть козак з козачкою додому. О, весела, весела дорiженька! Де глянути-усе цвiте й пахне, про що здумати — усе любо, та мило, та ясно!..

Як тепер усе добре: i згадувать колишнi напастi й лихо, i забiгти мислонькою уперед, у пришлiсть одрадiсну! Розмовляли вони про те, як житимуть укупi, як господарюватимуть разом.

— Будемо жити самi двойко, — каже козачка, — адже ж у нас нiкого нема!

I двi пароньки найщасливших очей iзглянулися iз собою. Коли разом щось болем кольнуло наче у серце козачку- вона змiнилася на лицi й промовила:

— А де мої брати тепер? Де брати? Чи живенькi?.. Та сльози й побiгли по її щасливому личеньку. Тепер було вже до кого пригорнутися, до кого голiвкою припасти. I, наплакавшися ревними сльозами, козачка пiднесла голiвку i знов промовила:

— Нiколи ще я їх так добре не оплакала, як тепер-то їх бог милує, Михайло коханий, га? спитала вона й дожидала козакового одвiту. — Як їх бог милує.

Почалася в їх тодi мова про братiв, i усякi здання. помисли й надiї усякi певнi уявилися… I в пришлостi палкая козачка поладила й погодила усе так, як бажалося її душеньцi, як жадалося її сердечку. А козак на все согласнии

У гаю вони невважливе їхали шляхом, не дивлячись округи, поки аж їх не повразило, що десь поблизу шумить млинове колесо, оглянулися вони й зобачили темнi гаї з усiх бокiв, сонечко, що за їх заходило, i управо якийсь хуторець.

— Та ми се з шляху зблудилися, Галю! — каже козак всмiхаючись. — От тобi маєш! Дивись пiсля того в яснiї оченята так i дорогу прогледiш!..

Яснiї оченята одказали йому таким поглядом, що вiн знову забув про дорогу.

— А он дорога попереду, каже Галя, показуючи вперед.

Упередi лежав шлях узенький, мало їжджений, такий самий, на який вони з'їхали, попали, самi не знали коли й як.

— Шлях є та кудою вiн проводить? — каже козак. — Треба пiд'їхати до хуторця й поспитатись.

I козак, вiдрiкаючись наперед дивитися в яснiї оченята, звернув волiв до хуторця.

Се був маленький вбогенький хуторець. Усюди, де тiльки можна по землi, зарiс вiн червоним маком пломенистим; мак поспiль вкрив городи коло кожнiсiнької хатки снопчиками та жмутками рiс при дорозi; то забиравсь на дашок одною квiткою пишною, то цiлою сiмейкою то наче габою внизував округи дашок, перериваючись Де-не-де як порване коралове намисто, i здалека вбогенький хуторець виявлявсь, неначе палав у неспалимому огнi

— О, який мак! — покрикнула Галя. — Що ж за пишнiї маки! Я собi насiю такого!

Пiд'їхавши до першої хуторянської хатки скраю, вони стрiли молодицю з дитиною на руках i поспитали, де шлях у Гли6ове.

— Не знаю, такого села нема. — одказала молодиця.

— А якi ж коло вас села? — спитався козак.

— Хрумово, Iваньково, Кривушино…

— А далеко Кривушино?

— О, далеченько. Лiчать чоловiки бiльш як сорок верствiв.

— А як туди проїхати?

— Та от цим шляшком. Перш ви приїдете у Хрумово, потiм… Та тiльки що сей шлях тепереньки небезпечний.

— Чому?

— Та чутно — розбивають тепер i рiжуть. Чутно, недавненько багатий козак вбитий у яру… Ну-ну! Ну ж бо! — спиняла вона дитину, що тягнулася до волiв, — ну-бо! не пустуй, не пустуй, бо занесу зараз у яр, вкину до розбiйникiв…

Та дитина, мабуть, була смiлого, одважного, козацького роду, — вона, тiльки почувши сеє, засмiялася i вхопила вола за роги.

— Малий козак, та смiлий, — каже Михайло. Мати глянула на малого смiлого й усмiхнулася. А Галине сердечко, що йому все, що стрiчалося, що вбачалося, приповняло та прибiльшало щастячка й радощiв, — Галине сердечко до всiх озивалося.

— То прощавайте, спасибi вам! — каже Михайло молодицi. — Прощавай, козаче, та рости, — каже до дитини.

— Рости, любенький, рости! — промовля Галя.

— Спасибi, щаслива дорога! — одказувала молодиця. — Вклонися, сину, вклонися!

Син не хотiв вклонитися й угорно драв голiвку увишень, як мати нахиляла.

— Бачте, який! — каже молодиця смiючися. I Михайло, i Галя одказали їй усмiхом.

— Так се шлях у Хрумово? — спитав ще раз Михайло.

— Сей, сей самий. Тiльки що ви не боїтесь їхати? Говорять, що небезпечно… славлють…

— А всього чи ж переслухати, що говорять та славлють! — одказує Михайло. — Не страхайте-бо дорослого козака, коли малий не боїться.