Iван Франко - Борислав смiється

— Може, то й правда, — сказав Бенедьо, — але як правда, то що се значить? Значить, що з такими цiлями, з якими ви досi носилися, не мож показуватися межи людей. Що, хотячи згромадити їх докупи, треба їм показати не саму пiмсту, бо пiмстою нiхто ситий не буде, але треба їм показати якусь користь, якусь помiч, якесь полiпшення!

— Еге-ге, все вiн свою помiч тиче! — вiдiзвався вiд дверей грубий голос Сеня Басараба за той час, коли Бенедьовi з великого зрушення не стало духу в грудях i вiн замовк на хвилю. Вiн чув, що кров його зачала розгрiватися, що мислi, котрi досi так уперто йому не давалися, тепер мов чудом якимось плiїлiї i розвивалися в його головi. Слова Сеня Басараба, напiвгнiвнi, напiвзгiрднi, були для нього тим, чим острога для бiжучого коня.

— Так, я все про помiч говорю i не перестану говорити, бо менi здаєся, що тiлько ми самi можемо собi помочи, а бiльше нiхто нас не поратує. Адже ж анi нашим жидам, анi панам не йде о то, щоби робiтниковi лiпше жилося. Вони ще якби могли, то би погiршили его жите, бо їм аж тодi добре, як робiтник до послiднього доведений, не має чого хопитися i мусить здатися на їх ласку й неласку. Тодi вони присилують його до всякої роботи i заплатять, що самi схочуть, бо для него, голодного та голого, нема вибору! Нi, тiлько ми самi мусимо помагати собi, як не хочемо довiку от так пропадати. А мститися — вважайте самi, до чого то доведе. Вiд нiякої пiмсти нам лiпше не буде, хiба би-сьмо схотiли яку вiйну в цiлiм краю зробити абощо! А так: покараєте сего або того кровопiйцю, на его мiсце другий уже давно наострився. Та й навiть постраху не буде на них, бо прецiнь будете все мусили робити потаємно, то й нiхто не буде знати, хто се i за що зробив. А як дiзнаються, ну, то ще гiрше, бо беруть чоловiка i кинуть, i гний! Я гадаю, що треба нам добре застановитися i шукати iншого виходу.

Знов замовк Бенедьо, мовчали i всi побратими. Бенедьовi слова невдержимою силою втискалися до їх переконань, але, на нещастя, вони валили то, що там досi стояло: надiю на пiмсту, але натомiсть не ставили нiчого нового. Один тiльки Сень Басараб, сидячи на порозi з люлькою в зубах, похитував недовiрливо головою, але не говорив уже нiчого. Сам Андрусь, хоч, очевидно, весь той новий оборот в думках деяких побратимiв був, бачилося, для нього дуже неприємний i непожаданий, — а й вiн склонив свої потужнi плечi i опустив голову: Бенедьовi слова заставили i його задуматися.

— Добре би то було, то певно, — сказав вiн вкiнцi, — але як се зробити, як помагати собi самим, коли у нас. сили нема й натiлько, аби кождий сам собi помiг.

— Отож-то й е, що у одинокого нема сили, а як їх збереся багато, то й сила буде. Ти оден сотнарового каменя не пiдоймеш, а кiлька нас пiдоймо го як нiчо. Велика рiч для рiпника при якiм-такiм зарiбку дати на тиждень шiстку складки, а най збереся сто таких, то вже маємо десять ринських тижнево i можемо бодай в наглiй потребi запомочи кiлькох нещасливих! Чи правду я кажу, побратими?

— Гм, та воно-то правда, розумiвся, так, так! — почулося з рiзних бокiв, лиш там, в кутi, коло дварей, понуро мовчав Прийдеволя i невдоволено воркотiв Сень Басараб.

— Добре йому, мiському чоловiковi, говорити о складках! Ану, трiбуйте, чи на весь Борислав найдете десять таких, що вам схотять давати тi складки!

— Ну, — вiдказав на те живо Бенедьо, — се вже ти. побратиме, так собi, на вiтер говориш. Ось нас ту в дванадцять, i я думаю, що кождий з нас радо до того пристане.

— Пристанемо, пристанемо! — загули деякi побратими.

— Тiлько треба добре над тим обрадитися, на що складався тi грошi i що з ними робити! — сказав з повагом Андрусь.

— Ну, розумiвся, так-таки зараз i обрадьмо! — пiдхопив Стасюра.

— Ба нi, — сказав Бенедьо, — поперед усего треба знати, чи взагалi маемо складати складки, чи нi. Ту, бачу, деякi побратими не радi тому, хотiли би, щоби все осталося так, як досi…

— Ти-бо також крутиш, — перервав його мову напiвгнiвний Матiй, котрий досi мовчки сидiв коло Андруся, зразу немов думаючи о якихось постороннiх речах, але чим далi, тим цiкавiше i уважнiше прислухувався до всього, що говорилося в хатi, — ти не питай, чи то кому приємно, чи неприємно слухати. Знаєш щось доброго, i розумного, i для всiх хосенного — то виїжджай з тим на пляц, говори просто з моста. Як побачимо, що твоя рада лiпша вiд других, то приймемо, а як твоя буде гiрша, то аж тодi можеш нас перепрашати, що дурницями час нам забираєш!

По такiй досаднiй заохотi Бенедьо зачав говорити «просто з моста».

— Бо то, — зачав вiн, — знаєте, як маємо пiти на складки для своєї помочi, то вже треба зовсiм усе змiнити, не так, як досi було. Карбовання всяке набiк, головництво набiк (при тих словах Бенедьовi здалося, що гарячково палаючi очi Прпйдеволi з темного кута зирнули на нього i пропалюють йому лице своїм їдким, палким поглядом, i вiн сполонiвся i похилив лице додолу), — зовсiм iнакше треба говорити до людей. Не пiмсту їм показувати, а ратунок. Розумiєся, кривди i злодiйства не закривати, але наводити людей на то, щоби в'язалися докупи, бо против богачiв та силачiв оден одинокий робiтник не встоїть, а всi як зберуться докупи, то, певно, борше зможуть устояти.