Iван Франко - Борислав смiється

Одного вечора Бенедьо пiзнiше, нiж звичайно, вернув з роботи додому i застав пiд хатою Сеня Басараба, Андрусевого брата. З звичайним виразом ненарушимого спокою на червонiм, трохи обрезклiм лицi сидiв вiн на призьбi пiд вiкном i пикав люльку. Привiталися.

— А що, нема Матiя?

— Нема. А Андрусь?

— Також ще не прийшов. Анi Стасюра.

— Видно, щось неабияке розпочали там, у Дрогобичi.

— Будем видiти, — бовкнув Сень i замовк. — Ти чув, що сталося? — спитав вiн по хвилi, входячи з Бенедьом до хати.

— Нi, або що такого?

— Причта.

— Яка?

— Ба, яка! Не стало одного жидка. Знаєш, того, що то на него так наш Прийдеволя жалувався, того касiєра, — тямиш?..

— Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?

— А що ж би таке! Вiд кiлькох день десь подiвся, а нинi видобули го з ями. Вже й комiсiя приїхала, — будуть бiдне тiло краяти, нiбито воно скаже, яким свiтом до ями дiсталося, ще й за ребро на паль зачепилося!

Бенедя мороз пройшов за сим оповiданням.

— Якраз так, як з Матiєвим приятелем, Iваном Пiвтораком! — прошептав вiн.

— Еге, якраз, та й не якраз, — вiдказав Сень. — Тамтого жид трутив, а сего…

Не доказав, але Бенедьо не допитувався далi — вiн ясно розумiв Сеневi слова.

— Ну, i що ж? — спитав вiн по хвилi важкої мовчанки.

— Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кiнцi в водi.

— А що люди на то?

— Якi люди? Комiсiя? Комiсiя наїсть, нап'є, тiло покрає, пошкаматує та й поїде собi.

— Нi, я не про комiсiю, а так, рiпники що кажуть?

— Рiпники? А що ж мають казати? Постояли, подивилися на небiжчика, головами похитали, дехто стиха шепнув: «Злодiй був небiжчик, бог би го побив!» — та й далi до роботи.

— Значиться, дiло страчене, i працi шкода! — процiдив крiзь зуби Бенедьо.

— Як? Страчене? Шкода? — зачудуваний, допитував Сень.

— Другим вiд того не легше буде.

— Але одним злодiякою менше на свiтi.

— Ну, не бiйся, на єго мiсце завтра вже новий настане.

— Але буде бодай боятися.

— Овва, не знати чого! Як не вiдкриють, хто се зробив, то оголосять, що припадком поховзся абощо. А вiдкриють, ну, то возьмуть чоловiка i запакують, i кого буде злодiй боятися?

Сень аачудуваний слухав тої бесiди. Вiн надiявся, що Бенедьо буде тiшитися, а натомiсть стрiтив закиди.

— Ба, то чого ж би ти жадав?

— Я би хотiв, щоби як що робиться, а ще й такий великий грiх на душу береся, то щоби вже робота була до чогось пригiдна, щоби принесла якийсь хосен не для одного, а для всiх. А iнакше, то я не знаю, пощо й зачинати.

— Еге-ге! — покрутив головою Сень, попрощався i пiшов. Ще тяжчi думи насiли на Бенедя по виходi побратима. «Що ж, — думалось йому, — може, воно й так… може, й лiпше, що одним лихим чоловiком менше на свiтi?.. Але чи вiд того лiпше добрим людям? Зовсiм нi! Чи вiд того легше стане хоть би тим самим рiпникам, що тiшаться його загибеллю? I то нi. Прийде другий касiєр на єго мiсце i буде так само або й ще дужче кривдити їх. От якби так за одним разом та всiх злих людей не стало… Але нi, се де-де-де!.. Що й думати о тiм! Радше о тiм думати, що у нас перед носом, що ми можемо зробити!»

Побратимство рiпникiв, до котрого так несподiвано зiстав прийнятий Бенедьо зараз на вступi в бориславське життя, живо заняло вiдразу його мислi i надавало їм певний, хоть зразу не дуже ясно витичений напрям. Вже в першiй сходинi, коли так глибоко поразили його уяву оповiдання рiпникiв i їх домагання виступити вже раз з якимось видним дiлом, — тодi вже в мислi його промелькнув образ такого побратимства, великого i сильного, котре би могло злучити докупи дрiбнi сили робiтникiв, могло би здвигнутися тою сполученою силою i охоронити кождого кривдженого i страждущего робiтника далеко лiпше, нiж се може зробити одинокий чоловiк. Серед ненастанної працi думок, пiдсичуваної щораз новими, страшними, поганими та хапаючими за серце подiями, образ такого побратимства чимраз бiльше вияснювався i змiцнювався в Бенедьовiй головi. Йому здавалося, що тiльки таким сполученням своїх власних сил до спiльної помочi i оборони робiтники зможуть на тепер добитися бодай якоїтакої пiльги для себе. I вiн постановив собi будьщо-будь виступити з своєю гадкою на найближчiм зiбраннi побратимiв i впертися цiлою силою, щоби побратимство Андруся Басараба спровадити з небезпечної стежки — ненавистi i пiмсти, котра на тепер, при їх малосильностi, могла тiльки кождому пошкодити, а не могла нiкому помогти, — а повернути увагу i силу побратимства на таку ширшу i спокiйнiшу, та, як бачилось Бенедьовi, разом з тим i кориснiшу роботу.

Схiд побратимiв назначений був на недiлю вечiр. В полуднє тої недiлi повернули з Дрогобича Матiй, Андрусь, Стасюра i ще деякi рiпники. Матiй був дуже веселий, говiркий i щирий, але коли Бенедьо питався його, що чувати i що робили так довго в Дрогобичi, — вiн тiльки поцмоктував i вiдповiдав: