Iван Франко - Борислав смiється

— Усе добре, небоже, все добре!

Ще не стемнiлося гаразд, i Матiй iно що засвiтив на припiчку каганець, наповнений земним воском, коли до хати ввiйшли гурмою побратими. Попереду всiх вшмигнувся, мов ящiрка, Деркач, мовчки звiтався з Матiєм i Бенедьом i почав по-свому нипати з кута до кута, засукувати руки та зиркати на всi боки. Далi повходили другi: брати Басараби, понурi i мовчазливi, як звичайно; Стасюра дуже щиро стиснув Бенедя за руку, всi прочi також обходилися з ним, як з рiвним, як зi «своїм чоловiком». На самiм послiдку ввiйшов Прийдеволя Його молоде лице було якесь блiде i мов зiссане, косим поглядом вiн позирав довкола i все мимоволi держався в темнiм кутi близ порога. В цiлiм товариствi якось менше було руху, менше гамору, нiж звичайно. Всiх немов щось давило, хоть нiхто й не признавався до того. Всi чули, що, хотя чи нехотя, вони наближаються до якоїсь важної подiї, в котрiй прийдеться їм виступити одверто i сильно. Недавнiй случай з убiйством жидка-касiера був — усi почували се — передвiсником нового звороту в дiях Борислава. Але який се мав бути зворот, що за новi подiї наближалися i як їм стати супроти них — сього нашi побратими не знали, хоть кождий надiявся, що чей же на спiльнiй нарадi подекуди все те проясниться. Не диво, отже, що нинiшнi сходини зачалися понурою, важкою, ожидаючою мовчанкою, що побратими зiйшлися всi в повнiм числi i ще навiть перед звичайним часом: кождий знав, що супроти чимраз тяжчого життя в Бориславi, супроти день у день бiльшiючої нужди та напливу незанятих, шукаючих працi рук мусить щось зробитися, — але що i якими силами, сього нiхто не вмiв собi сам вияснити, i сього iменно вияснення кождий ждав вiд спiльної ради.

Один тiльки Андрусь Басараб немов не почував нiчого надзвичайного. Вiн засiв на своїм мiсцi коло стола пiд вiкном i окинув оком товариство.

— Ну, всi зiбранi, — сказав вiн, — можемо зачати своє дiло. Ану, Деркачу, за палицями!

Деркач, послушний i звинний, уже протискався крiзь стоячих насеред хати побратимiв, коли втiм старий Стасюра встав i просив о голос.

— Ну, що там такого, — сказав неохiтно Андрусь, — говори, побратиме Стасюро, хоть, я думаю, все-таки лiпше би, щоби у Деркача палички тотi були пiд руками. Не завадить закарбувати, скоро що пiкавiйшого.

— Нi, — сказав твердим голосом Стасюра, — я не буду нiчого такого говорив, що би здалося до карбовання.

— Ну, а що ж такого? — спитав Андрусь i знов зирнув по всiх побратимах. Вiн побачив, що тi сидiли або стояли з похнюпленими лицями i не дивилися на Стасюру, а тiльки немов готовились слухати його бесiди. Андрусь покмiтив, що вони змовилися.

— Тото, побратиме Андрусю, — говорив смiливо старий рiпник, — що пора би нам найти собi яку iншу, лiпшу роботу, анiж тото карбовання. Що ж то ми дiти, чи що? У побратима Деркача цiлi в'язанки покарбованих палиць, а який з них хосен? Кому що тото карбовання помогло?

Андрусь зачудуваними очима дивився на старого. Справдi, в такий спосiб нiхто ще тут не говорив, i йому самому в головi повернулося питання:

«Та й справдi, до чого здалося карбовання?» Але позаяк на таке питання вiн зразу не находив достаточно вiдповiдi, то й рiшився стояти далi на своїм, щоби викликати ближчi об'яснення.

— Кому помогло? — сказав вiн звiльна. — Ну, але чи для якої помочi ми се робимо? Чи ти забув, що ми се робимо для пiмсти?

— Для пiмсти, так, так! Але як же ти тими палицями будеш мститися? Як мститися, то я гадаю, що треба iншого способу, а не тратити дармо час на дитинячiй забавцi. Як мститися, то треба сили, а з тих палиць тобi, певно, сили не приросте.

— Так, — вiдповiв Андрусь, — але ж ми хотiли, як прийде пора, зробити суд правдивий над своїми кривдниками, щоби мати чисту совiсть.

— Пуста наша робота, — сказав на те Стасюра. — Чисту совiсть ми й тепер можемо мати, бо кождий чує аж надто добре, кiлько, i що, i як терпить. А що ми пiмститися, щоби зарадити лиху, треба, крiм чистої совiстi, ще й сили, а у нас що за сила?

— Га, а вiдки ж нам сили взяти? — спитав Анарусь.

— Треба припускати бiльше людей до свого побратимства, треба громадити всiх докупи, вказати всiм одну цiль, — вiдiзвався Бенедьо.

Всi зирнули на нього якось недовiрливо i боязко, тiльки один Стасюра притакнув радiсно:

— I я так кажу, i я так кажу!

— Але ж бiйтеся бога, побратими, чи ви подумали, що з того вийде? Перший-лiпший заволока видасть нас, прискаржить в мiстi, i нас усiх пов'яжуть i засадять до Самбора, як розбiйникiв! — сказав Андрусь.

Морозом перейняли тi слова побратимiв, i всi вони неспокiйно i цiкаво позирнули на Бенедя, мов ожидаючи, що вiн на те скаже.