Iван Франко: Boa Constrictor

Поволi їдучи горi селом, вiзок чим раз, то бiльше наповнюгться платянками, Iцик поглядає на їх наскиданi копицi i засукує руки, - знає, що швидко набереться в нього сотнар i буде мож везти до лiверанта в Дрогобичi. Аж ось вони серед села, против широкої мурованої коршми. Iцик звертає конину на брудне обширне подвiр'я. Орендар Мошко його знакомий. Тут вiн пообiдає, - розумiється за грошi, - печених бараболь i молодої цибульки i побалакає "зi своєю вiрою", тут i конину попасе, i онучки в коморi зложить на час, бо йому невигiдно з ними возитися. Його приймають радо, йому так любо посидiти в тiснiм ванькирi, заваленiм трохи не до повали бебехами, йому так любо гуториться серед вереску жидiвських бахурiв та уриваної бесiди двох селян, що широко розсiлися в коршмi на лавцi, випили по пiвкватирцi, люльки позапiкали та, пикаючи, час вiд часу перекидаються кiлькома словами. I Германовi добре та любо побiгати надворi з орендарськими хлопцями, покричати, поборотися, покарбулятися на м'якiй муравi. Сонце саме в полуднi. Жарко, аж душно. Комарi та овадня докучають Iцковому коневi, котрий дармо форкає та обмахується хвостом, гризучи пахучу, свiжу траву, що йому докинули орендаревi хлопцi. Дiтям жаль коня, вони беруться обганяти його вiд овадiв, а коли їм то навкучиться, поналамують зеленої широколистої вербини i обтичуть нею коня для якого-такого захисту.

Сонце хилиться з полудня. Iцик вiдпочив, покрiпився, напоїв коня, шмати позносив до орендарської комори i зложив до свого-таки мiшка, що там стоїть лишень про тоту потрiб. Пора в дорогу. Вiзок порожнiй легко котиться i туркоче дорогою. Iцик живо пiдганяє коня i знов затягає своє:

"Мiняй онуцi, мiняй!" Починаються давнiшi сцени, торги, крики, бiганина, - i знов мiняйлiв вiзок їде, немов у парадi, наповняючися поволi платянками. Вже сонце гетьгеть похилилося, заким Iцик змiг покiнчити з бабами, - ось i селу кiнець. Знов бiжить Герман вiдпирати лiсу, - тим разом вони виїздять тихо, пси утихомирились давно. Їм знов приходиться їхати пiд гору, посеред поля, далекоДалеко глинистою дорогою. Але дорога суха, вiзок теркотить по груддю, Iцик швидко поганяє, бо на вечiр їм треба стати в другiм селi, у знакомого орендаря на нiч. "Вйо-у, косю! Гайта! Вйо-у!" - покрикує раз по разу Iцик i знов зачинає мурликати пiд носом протяжну пiсеньку: "Finsterer batyguteh". I далi, далi, далi. З села до села, з гори в долину, через рiчку, горi горбками, посеред пiль, поперек лiсiв тягнеться повiльно їх теркотячий вiзок, розлягається самотньо проникливий Iцкiв голос. Змiна за змiною, а життя все одно! Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, - вiчна, ненаглядна, супокiйна краса пречудового Пiдгiр'я…

Споминки уколисували Германа. Вiн чув, як у нутрi його немов таяв якийсь давнiй, довголiтнiй холод. Цiлi роки вiн носив його в собi, цiлi роки, вiдколи оженився, вiн чув, що якась судорога зцiпила його грудь i притупила в цiм всяке людське чуття.

Вчора вечором, їдучи сюди, вiн проїздив через Губичi. Йому прийшлось минати давно знакому, похилену i напiврозвалену Iцкову хатину. Тепер вона вже в третiх руках пiсля Iцка. Перед нею двi верби головатi i стара поламана лiса. Стiни покривились i позападали в землю, вiконця позатиканi шматами. Кiлько сот разiв вiн переїздив коло неї, а нiколи не прийшло йому на думку заглянути за високий плiт, хто тут жне. Вчора, не знати як i вiдки, прийшла йому сота думка. Вiн велiв зупинити бричку i став па ноги, щоб заглянути через плiт. Троє жиденят бавилося на подвiр'ї коло невеличкої занедбаної шiпки, де колись стояв Iнкiв кiнь. Двоє дiтей були круглi, повновидi, чорноокi i дуже веселi. Третiй, трохи бiльшенький хлопчина, держався якось осторонь вiд них, забавлявся, видно, неохотно i робив все, що йому казали меншi. Його лице було зовсiм не подiбне до тамтих, - певно, се був якийсь знайда або вихованок. Дiвчинка, лiт коло 6, лютилася часто на нього, термосила його за руки, за уха, щипала в лице i збиткувалася над ним, але вiн не плакав, не кричав, навiть не кривився, тiльки жалiбно дивився на неї. Видно, боявся i її, i ще гiрше матерi, котра в тiй хвилi кричала на когось в хатi.

Герман не мiг довше дивитися на таку забаву межи дiтьми. Вiн сiв i казав нагнати конi. Його живо вразив той тривожний, болiсний погляд хлопчини, що не кричав i не плакав, коли другi над ним збиткувалися. Тепер йому пригадалися його давнi забави серед селянських дiтей. Як вони радо приймали його, як любо було бiгати з ними, плести вiнки з лоташу весною, ходити по лiсi за грибами та орiхами восени, як часом Iцик не їхав по селах. Чому вони чулися рiвнi, а тут вже мiж малими, одної вiри, така неприязнь? Але швидко пригадався йому його власний син, що змаленьку ще любив цвiгати батогом малих песикiв аж до кровi, що других дiтей без причини кидав в рови, що для забави не раз бризкав на кухарку окропом. Пригадалася йому його жiнка i вся домашня погань, - i чоло його насупилось, а з-помiж стиснених уст вирвалося якесь жидiвське прокляття.