Iван Франко - Boa Constrictor

Цирулик сказав правду. Iцик умер ще того самого дня, не прийшовши i хвилю до пам'ятi. Герман не плакав на його похоронах, його тiло все ще дрижало зо страху вiд тої ночi, страх витискав всяке друге чуття. Вiн ночував у орендаря губицького, котрий заразом взяв опiку над Iцковим маєтком, щоб нiби зберечи його для Германа. Герман пробув у нього до весни, не знаючи, що дiється з тим маєтком. Аж коли громада упiмнулася о те дiло, - орендар показав якiсь рахунки, якiсь Iцковi квити, - хату i огород Iцкiв спродано, а по сплаченнi довгiв лишилося для Германа 92 гульдени, котрi орендар вiддав йому до рук. Герман з тою сумою вийшов з Губич, пiшов в свiт щастя шукати, - i тота сума була першою пiдвалиною його мiльйонiв.

Так закiнчилося для Германа супокiйне сiльське життя. Тепер, сидячи за писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславi, вiн, практичний, дiловий чоловiк, небагато ваги прив'язував до наслiдкiв, якi лишило тото життя в його душi. Вiн навiть силувався глядiти на нього згiрдно, звисока, шукав в головi насмiшливих слiв для його охарактеризування, але мимо того його думка разе раз вертала до тих свiтлих хвиль, i, не знати чому, йому все ставало легше на серцi, коли згадував губицьке життя. Вiн не тужив до нього, не бажав, щоб воно вернулося, але чув заразом, що теперiшнє життя серед достатку i розкошi зовсiм не лiпше вiд тамтого, коли навiть не поганше. Вiн сам не знав, чому кождий раз при думцi о Iцку i Губичах йому робиться якось так на душi, як тому, хто, блудячи в густiм, темнiм лiсi, крутими стежками, нараз вийде на невеличку поляну, залиту ясним, сонячним свiтлом, заповнену теплом i иахощами цвiтiв. Вiн почав думати про дальше своє життя пiд вагою того враження, i йому бачилося, що ось вiн знов запускається в темний лiс, в котрiм йому призначено блудити без виходу, а доки, до якої цiлi - хто його знає! Йому становилось чимраз тяжче, тiснiше, якось душно i лячно. Помимо сонячного жару, йому пробiг мороз поза плечима.

Вiн пiшов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у нього певної думки про заробок, до котрого при тiм не мав нi вмiлостi, нi охоти. Кiлька день вiн жив яко-тако на одержанi грошi, але коли побачив, що грошi минаються, i подумав, що опiсля вiн зiстане зовсiм без нiчого, голий i голоден, перелякся дуже i завзявся - радше тут згибати, а не кивати бiльше тих грошей. Розумiється, з того завзяття також не було б нiчого вийшло, коли б не щасливий случай, котрий показав йому який-такий заробок. В шинку, в котрiм вiн ночував, зiйшлися одного вечора якiсь чорнi, страшнi люди. Герман зразу боявся їх, але, почувши, що бесiдують мiж собою по-жидiвськи, пiдiйшов ближче i став слухати. Се були самi молодi, 18 - 20-лiтнi парубки, котрi завтра вибиралися до Борислава "л и б а т й" кип'ячку. Герман довго слухав їх бесiди про те "либання", але не знав, що воно таке. Вiн запитався одного з них, котрий вiдповiв йому, випиваючи душком склянку пива:

- Ну, а що? Хiба ти не знаєш, що в Бориславi на всiх водах i багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смаруют. Ну, то береся кiнський хвiст, згонится ним поверх води, то тота ропа набираєся на волосiнь, а з неї рукою зсуваєся до коновки. Тото називаєся "либати".

- Ну, i де ж дiваєся тоту ропу? - спитав зацiкавлений Герман.

- Носится сюда, до Дрогобича, ту є такi, що куплят.

- А добре платят?

- Чому нi! За коновку п'ять шiсток. Ну, а як добре звиватися, то за день двi коновки назбирає. Тiльки ось носити бiда!..

Герман почав роздумувати над тою бесiдою. Що ж, воно-то не зле, такий заробок. Хоть робота негарна, то зато легка. А платиться добре. Чому ж i йому не взятися до неї? Вiн рiшився таки завтра iти з либаками до Борислава, i коли сказав їм о тiм, вони тiшилися, - тiльки жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб "обiлляти" свiй новий стан.

Вiдтепер почалося для нього нове життя, зовсiм вiдмiнне вiд губицького. Воно дiлилося на два головнi мiсця:

Борислав i Дрогобич. Хоть дорога неблизька - либаки мусили кождої доби отiпатитамi вiдтам: вечором з повними коновками кип'ячки на коромислах до Дрогобича, а рано з порожнiми назад до Борислава. Перший день нової роботи особливо глибоко вдався Германовi в тямку. Вiн живо нагадує ще тепер той холодний iюранок майовий, коли враз iз п'ятьма другими либаками iшов стежкою поперек пiль до Борислава. Вони iшли через Тептюж, лишаючи Губиц збоку. Сонце сходило над Дрогобичем i облило кровавим свiтлом ратуш, костел i церков святої Тройцi. Сюди ближче вилася, блискотячи, мов золота змiя, Тисьмениця i шваркотiла в вiддалi по камiннi. Дуби в Тептюжi iно що зачинали розвиватися, зато сподом лiщина шевелiла вже своїм широким темно-зеленим листям. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого через плече, - хто молитву, а хто i так собi дещо спiває. У кождого при боцi торба з хлiбом i цибулею, - се його цiлоденна пожива. Ось вони минули Тептюж, - передними поле зелене, свiже, далi лука, замаєна цвiтами, знов горбок, через котрий гадиною звивається стежка, - i ось бориславська кiтлина. Не доходячи самого села, вони розiйшлися по луках, по мочарах, кождий вишукав собi мiсце, i стали до роботи.