Леся Українка - Лісова пісня

"Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає менi груди, серденько виймає…"

Л у к а ш

(випускає з рук сопiлку)

Ой! Що се за сопiлка? Чари! Чари!

Хлопчик, злякавшись крику, втiк до хати.

Кажи, чаклунко, що то за верба?

(Хапає Килину за плече).

К и л и н а

Та вiдчепися, вiдки маю знати?

Я з кодлом лiсовим не накладаю так, як твiй рiд! Зрубай її, як хочеш, хiба я бороню? Ось на й сокиру.

(Витягає йому з сiней сокиру).

Л у к а ш

(узявши сокиру, пiдiйшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась i зашелестiла сухим листом. Вiн замахнувся удруге i спустив руки)

Нi, руки не здiймаються, не можу… чогось за серце стисло…

К и л и н а

Дай-но я!

(Вихоплює вiд Лукаша сокиру i широко замахується на вербу).

В сю мить з неба вогненним змiєм-метеором злiтає Перелесник i обiймає вербу.

П е р е л е с н и к

Я визволю тебе, моя кохана!

Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховiття, вогонь перекидається на хату, солом'яна стрiха займається, пожежа швидко поймає хату. МатиЛукашева i Килининi дiти вибiгаютьз хати з криком: "Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!.." Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тiльки можна вихопити, i на клунках та мiшках виносять скулених Злиднiв, що потiм ховаються у тi мiшки. Дiти бiгають з коновками до води, заливають вогонь, але вiн iще дужче розгоряється.

М а т и

(до Лукаша)

Чого стоїш? Рятуй своє добро!

Л у к а ш

(втупивши очi в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвiтом)

Добро? А може, там згорить i лихо?..

Кроква з тряскотом рушиться, iскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, i вся хата обертається в кострище. Надходить важка бiла хмара, i починає йти снiг. Хутко крiзь бiлий застил снiговий не стає нiкого видко, тiльки багряна мiнлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, i коли снiг рiдшає, то видко чорну пожарину, що димує i сичить од вогкостi. Матерi Лукашевої i дiтей Килининих та клункiв з добром уже не видко. Крiзь снiг мрiє недопалений оборiг, вiз та дещо з хлiборобського начиння.

К и л и н а

(з останнiм клунком у руках, сiпає Лукаша за рукав)

Лукашу!.. Анi руш! Чи остовпiв?

Хоч би помiг менi носити клунки!

Л у к а ш

Та вже ж ви повиносили всi злиднi.

К и л и н а

Бийся по губi! Що се ти говориш?

Л у к а ш

(смiється тихим, дивним смiхом)

Я, жiнко, бачу те, що ти не бачиш…

Тепер я мудрий став…

К и л и н а

(злякана)

Ой чоловiче, щось ти таке говориш… я боюся!

Л у к а ш

Чого боїшся? Дурня не боялась, а мудрого боїшся?

К и л и н а

Лукашуню, ходiмо на село!

Л у к а ш

Я не пiду.

Я з лiсу не пiду. Я в лiсi буду.

К и л и н а

Та що ж ти тут робитимеш?

Л у к а ш

А треба все щось робити?

К и л и н а

Як же маєм жити?

Л у к а ш

А треба жити?

К и л и н а

Пробi, чоловiче, чи ти вже в голову зайшов, чи що?

То так тобi з переляку зробилось.

Ходiмо на село, закличу бабу, - тра вилляти переполох!

(Тягне його за руку).

Л у к а ш

(дивиться на неї з легковажною усмiшкою)

А хто ж тут недогаркiв отих глядiти буде?

(Показує на вiз i начиння).

К и л и н а

(господарно)

Ой правда, правда, ще порозтягають!

Аби довiдалися, що горiло, то й набiжать з села людиська тiї!

То вже хiба постiй тут, Лукашуню.

Я побiжу десь коней попрошу, - бо нашi ж геть у стайнi попеклися! - то зберемо на вiз та й завеземо десь до родини твеї, може, пустять…

Ой горе! Якось треба рятуватись…

Останнi слова промовляє, вже бiжучи до лiсу. Лукаш проводжає її тихим смiхом. Незабаром її не стає видко.

Вiд лiсу наближається якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй сорочцi i в бiлiй, зав'язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиняється i низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиняється бiля ожинових кущiв, що ростуть недалеко вiд пожарища, то випростується, i тодi видно її змарнiле обличчя, подiбне до Лукашевого.

Л у к а ш

Хто ти? Що ти тут робиш?

П о с т а т ь

Я - загублена Доля.

Завела мене в дебрi нерозумна сваволя.

А тепер я блукаю, наче морок по гаю, низько припадаю, стежечки шукаю до минулого раю.

Ой уже ж тая стежка бiлим снiгом припала…

Ой уже ж я в сих дебрях десь навiки пропала!..

Л у к а ш

Уломи ж, моя Доле, хоч отую ожину, щоб собi промести, по снiгу провести хоч маленьку стежину!

Д о л я

Ой колись я навеснi тут по гаю ходила, по стежках на признаку дивоцвiти садила.

Ти стоптав дивоцвiти без ваги попiд ноги…

Скрiзь терни-байраки, та й нема признаки, де шукати дороги.