Iван Нечуй-Левицький - Хмари

А професор Дашкович все сидiв та сидiв в своїм кабiнетi. Вiн розпочав велике писання про фiлософiю Японiї, Китаю й Iндiї, наче фiлософiя китайського Конфуцiя й Лао-Дзи була цiкавiшою для його од рiдного краю, од України. Вiн закопався в науку, увiйшов в неї попiд руки, як печерський Iван многострадальний ввiйшов в землю, i вже був готовий з головою ввiйти в неї i вмерти навiки для України й свого народу.

Почувши, що його престарезний батько вже вмер в Сегединцях, Дашкович звелiв зробить залiзну плиту на його могилу й поїхав в Сегединцi, щоб сповнить останню повиннiсть сина. Вiн приїхав в Сегединцi й звелiв їхати просто до того мiсця, де був батькiвський дiм. Як же вiн здивувався, не знайшовши й слiду батькiвського дому, неначе вiн пiсля смертi старого й собi провалився крiзь землю!

- Чи тут жив ваш покiйний священик? - спитав вiн у якогось чоловiка.

- Тут, - сказав чоловiк.

- А де ж його дiм?

- А отам стояв колись, то оце його недавно розваляли, бо вiн i сам заваливсь.

Дашкович встав з воза i пiшов шукать в огородi слiду батькiвського дому. Вiн ледве знайшов в кропивi та в чорнобилi купу цегли, де колись стояла батькiвська пiч. З-пiд його нiг пурхнула курка з гнiзда. Вiн побачив її гнiздо, повне яєць. Вiн ступив на цеглу, звiдтiль майнула зелена ящiрка й пошилась помiж калачиками й шпоришем. На мiсцi дому розрiсся листатий лопух, на лопусi позасновували листя павуки. Помiж цеглою грiлись на сонцi ящiрки. Все заросло, все заснувалось непереможною силою живої природи й довгого часу. Нiгде не було видно й слiду комори, загороди, клунi, повiток, неначе на тому мiсцi нiхто нiколи не жив i не селився. Тiльки купа глини й цегли до котрого часу назначала мiсце, де колись жила сiм'я Дашковича, де вiн зрiс. Все було застелено зеленим килимом дикої природи.

Дашковичевi стало шкода рiдного кубла, де вiн зрiс, де вiн бiгав дрiбними ногами. Вiн зiтхнув i задумався. Сповнивши, що було треба, вiн вертався з важкою думою в головi з кладовища з молодим священиком, котрий вже збудував новий дiм i на новому мiсцi. Дашковичеве старе вухо вразила мелодiя української пiснi. Вiн почув i аж затрусивсь. Пiсня дiйшла до самого дна душi, де ще лежали дитячi згадки. Вiн почутив, що його серце оживає, i все мииувше життя на селi, в рiднiй сiм'ї, мiж своїм народом, життя в пишних Сегединцях так i встало перед його душею. Вiн слухав пiсню й прислухавсь. Його вухо силкувалось вловить милi, дорогi слова рiдної пiснi, повної поезiї. В його навiть знов з'явилась думка записать тi слова. Голос все наближався та наближавсь, а старе серце все оживало та оживало… Коли це за тином вiн почув другу, iншу пiсню. Коло садка йшов парубчак i затяг солдатської пiснi. Пiсня була така гидка, така соромiцька, така погана! Мова пiснi була великорусько-солдатська й така покалiчена, так перемiшана з українською, що Дашкович аж зiтхнув.

Дашкович, повечерявши в молодого священика, лiг спать i довго не мiг заснути од тяжких нових дум. Тiльки що вiн задрiмав, як його вразила страшна картина, котру вiн неначе бачив своїми живими очима. Вiн бачив, неначе його батькiвський дiм стояв у садку й несподiвано почав входить у землю i ввiйшов зовсiм, так що й слiду його не стало; потiм почала входить в землю церква. Вiн бачив, як вона ввiйшла по вiкна, як було ще видно банi, потiм хрести, потiм вона зовсiм пiрнула в якусь безодню. Озираючись на всi боки, вiн побачив, що цiла гора з другою церквою, з хатами, з садками, з людьми рушилась з мiсця й почала входить в землю. Дашкович хотiв крикнуть, та од переляку в його не стало голосу. Гора все входила та входила й зовсiм потонула пiд землею. За тiєю горою потонула друга гора з хатами й людьми, за нею третя рушилась з лiсами, а там все село почало валитись, входить в землю. Обидва ставки розлились i залили все те мiсце, де були колись Сегединцi. Дашкович побачив одно безкрає чорне море, без кiнця, без берегiв. Вiн тiльки стояв на купi цегли з рiдного дому й оглядавсь навкруги. Вода пiдливала ту цеглу, одривала її; потроху земля одвалювалась, i вiн почав тонуть. Вода пiдходила вже йому до пояса, до плечей, до рота й полилася в рот.

Дашкович почав кричать крiзь сон. Його збудили, кров кинулась йому в голову: його душило в грудях, душило коло серця. Вiн насилу одiйшов i опам'ятавсь.

"Чудний i страшний сон! - думав Дашкович. - Це не сон, а мої тривожнi думи заворушились… Каламутне море заливає Україну, i вона завалюється в його… А я й сам незчувся, як тонув у тому морi i… втопив свою Ольгу й усiх своїх дiтей: одбив їх од свого народу, не передав навiть їм рiдної мови, не передав їм симпатiй до рiдного краю, до народу. Я заблудивсь в дорозi й своїх дiтей завiв в якiсь нетрi та пущi…"