Iван Нечуй-Левицький - Хмари

З дому вийшов старий лакей i запросив усiх в покої на чай. Молодий Дунiн-Левченко вхопив пiд руку Радюка й повiв в покої. За ними юрбою, з вискоком, трохи не з вибриком, пiшли молодi гостi на парадовий прихiд з улицi.

Старий лакей одчинив дверi i впустив в покої цю веселу юрбу молоднечi. Вона одразу сповнила старi просторнi, але мертвi покої шумом та гамом. Дiм i справдi був старий i не лагоджений вже, може, кiлька десяткiв рокiв. В здоровiй залi два кутки осiли. Пiдлога погнулась i пожолобилась. Вiкна покривились набiк, неначе нездужали й терпiли велику муку, аж скривились. Старомодна дорога, але важка й завальна мебiль стояла неначе на горбу, й насторочилась бiгти наниз, а по другий бiк старомодний довгий та вузький фортеп'ян неначе опустив вниз довгого хвоста й заткнув його в куток. По закутках на шпалерах проглядали плями на стiнах, неначе хто позапинав їх попiд стелею географiчними картами. Тiльки двi гарнi копiї з портретiв козацьких полковникiв, хазяїнових предкiв, були прикрасою в залi.

Весела компанiя розсипалась по залi й неначе збудила й дрiмаючу завальну мебiль, i старого недужого дiда з хвостом, що вже вижив свiй вiк i смутно опустив свого хвоста в куток. Молодий хазяїн повiв гостей в столову. Вони перейшли через невеличку довгу кiмнатку, схожу на коридор, з котрої через одчиненi збоку дверi здорової бiблiотеки виглядали шафи з книжками, високi, аж до самої стелi.

Ввесь коридорчик i бiблiотека були суспiль обставленi шафами. Дiд молодого Дунiна-Левченка був вольтерiянець i лiберал, яких було багато в давнiшний час на Українi.

Веселе товариство по дорозi добре нагукало здоровим мертвим шафам: i Вольтеровi, i Дiдро та Жан-Жаковi Руссо, i Бантиш-Каменському та Георгiєвi Кониському, i iншим небiжчикам i вступило в просторну столову. В високiй просторнiй столовiй поосiдали всi чотири кутки i пiдлога посерединi так випнулась, неначе стала черевата, Серед столової, неначе десь на пригорку, стояв довгий стiл з самоваром. Стiл аж захряс пiд закусками та посудом. Коло самовара сидiла Юлiя Кирилiвна Дунiна-Лев-ченкова й наливала чай. Побiч неї на широкому м'якому крiслi сидiв хазяїн Платон Петрович Дунiн-Левченко, а проти його сидiли три його сусiди, чернiгiвськi дiдичi, вже лiтнi люди. Вони приїхали з села й прийшли на одвiдиня до свого земляка й приятеля.

Платон Петрович був вже пристаркуватий чоловiк, високий на зрiст, кандибастий, сухорлявий та смуглявий з лиця, дуже добрий, тихий, довгобразий i нiби хамулуватий. Чорне довге волосся й здоровi вуса вже нiби припали снiжком. Карi яснi, але тихi очi свiтились розумом.

Платон Петрович був освiчений i начитаний, як i його батько, котрий, як вольтерiянець, сповняв свою бiблiотеку утворами енциклопедистiв. До панщанних крiпакiв вiн був ласкавий, а до двiрських слуг такий добрий, що на старостi лiт визволив їх на волю, навiть видавав пенсiї грiшми та харчами. Од батька до його перейшла, нiби в спадщину, любов до книжок, до просвiтностi, навiть до штучностi. Вiн все сповняв баткiвську сливе винятково французьку та нiмецьку бiблiотеку новими книжками; любив українську iсторiю, любив козацьку давнину. "Iсторiю Русов" Кониського, українську iсторiю Бантиш-Каменського та Маркевича знав трохи не напам'ять. Але вiн був падковитий тiльки до книжок, а хазяїн з його був непрактичний. Доми та забудування i в його селi, i в Києвi стояли без лагодiння десятки рокiв. Сам Платон Петрович почав вже слабувать. Як пiдросла дочка, вiн мав на думцi вже продать свою батькiвську оселю й струхлявiлий дiм на Липках, щоб не клопотаться лагодiнням, i купить новий, гарненький, готовенький.

Хазяйка Юлiя Кирилiвна сидiла за здоровецьким самоваром, неначе за твердинею, й виглядала звiдтiля. Щупленька, невеличка на зрiст та утла, з ясними очками, вона була в ясному легенькому убраннi i, неначе пташка, вгнiздилась в гнiздечку з кисiї, та кружев, та бiлої ангорської лухкої шалi. Здалеки вона здавалась молоденькою блiдою утлою панянкою. Було знать по її делiкатному блiдому й наче прозорому обличчю, по її тоненькiй щупленькiй постатi, що вона за ввесь iнститутський час i справдi випила добру порцiю оцту, схламала потаєнцi пудiв зо два крейди, щоб буть блiдою й делiкатною, як тодi була мода.

Паничi пiдступили до господинi, здоровкались з нею й поздоровляли з iменинником. Вона була привiтна до всiх i ласкава. Добрiсть i тихiсть вдачi свiтилась в її ясних оченятах. Тiльки Радюк запримiтив, що вона якось не так ласкаво привiталась з ним, як було колись переднiше.

- Поздоровляю вас! Ви, кажуть, вже оце оженились; привезли своє молоде подружжя в Київ? - сказала Дунiна-Левченко.