Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Добре, добре! Але вже й менi час додому. Ходiм разом! Прощайте! Бувайте здоровi! Спасибi за шинку та за сiльську колендру, - говорив Кованько, прощаючись з Галею.

I вони похапцем одяглись i вийшли.

- Та стережись там у дворi, щоб часом не вискочив з дверей наш полковник та не застрелив тебе з своєї гармати! А то ще твої фельєтони й ноги задеруть серед двора, - говорив Радюк.

- Ще побачимо, чий батько дужчий: чи його гармати, чи мої фельєтони, - кричав з двора Кованько. - Може, не менi, а йому доведеться задригати ногами од моїх фельєтонiв, бо цей полковник обшахрував полк та з того й стулив собi оцей дiм, та ще взяв багату вихрестку, а вона йому прилiпила до дому ще й другий дiм. Мене нехай стережеться та не дуже нехай влучає.

Радюк з Галею вернулись в кiмнату. Галя кинулась мити посуд та прибирать з стола недоїдки та недопитки, наче переїди пiсля товаряки.

- Як же тобi здавсь мiй веселий товариш? - спитав Радюк в жiнки.

- Сказати по щирiй правдi, твiй веселий товариш чомусь не припав менi до вподоби таки одразу, хоч вiн i веселий, i реготить, i смiшить. Щось є в йому таке, що менi одразу не сподобалось.

- Товаришi в нас його любили за веселу вдачу, хоч вiн i причепливий, та аж в'їдливий з своїми жартами, але не вважали на його як на поважну, статковиту людину, з котрою можна всмак побалакать про якiсь поважнi справи. Вiн просто ненавидить такi поважнi питання й од їх позiхає без сорому або зараз глузує з їх, повернувши усю справу на жарти. Ти ж чула дещо з його поглядiв.

- Це правда, - сказала Галя, - але як же то отi веселi жартовливi зуби перетерли таку поважну рiч, як ота тверда наука, коли вiн скiнчив курс?

- Ця псяюха талановита, хоч нiби легенька на вдачу, як пiр'їна. Кованько з тих, що б'ють летючу й котючу опуку, як кажуть на селi. Здатнiсть в його до наук здорова. Але вiн нездатний спиниться на чомусь одному, скласти собi якiсь яснi мiцнi пересвiдчення. Це людина, як бачиш, зовсiм безпринципна. Це метелик, що весело пурхає на сонцi.

- Але ж цей твiй приятель, скiльки я зауважила, неначе трохи брехливий, бо все щось плете, чого я гаразд не втямила: плеще щось схоже на сiм мiшкiв гречаної вовни.

- Твоя правда, але тiльки трохи. Кованько й справдi з тих штукарiв, в котрих нiколи гаразд не допитаєшся правди, бо вiн все повертає па жарти, про що не спитай, i одбрiхується, й прикриває правду, наче якоюсь мрякою з жартiв. Але часом забудеться та й скине з свого язика ту мряку; якось ненароком нiби прохопиться та й скаже правду. Це буває з ним, коли вiн або дуже голодний, або трохи слабий, або роздратований i злий.

- Як слабий, то говорить правду? Це щось смiшнiше за самого Кованька, - сказала Галя й зареготалась на всю кiмнату.

- Таки справдi так! Як здоровий, то все бреше, а як слабий, то каже правду, бо тодi катма в його снаги до жартiв: обрiк в кому тодi не грає.

- По-моєму, нехай би вiн краще все нездужав та слабував, аби тiльки казав правду, - сказала Галя й зареготалась на всю кiмнату. - Я цiй людинi чомусь не йму вiри. Коли б вiн часом не нашкодив або тобi, або iншим.

- Може, це тобi такi гадки пiдказує твоя жiноцька вдача, бо ваша вдача буває часом дуже чутка та почутлива i часом вгадує дещо наперед так само, як i далекосяглий розум.

Галя почала виносить посуд до другої кiмнати та ховать його в шафу, а потiм вийшла в пекарню до куховарки, щоб попiклуватись вечерею.

Радюк прилiг на новенькiй канапi, оббитiй темно-пунсовою оббивкою, поклавши чорноволосу голову на вишивану подушку, i закурив папiросу. Надворi вже вечорiло. В кiмнатi густiшали тiнi по кутках. Тiльки червоне майське небо на заходi неначе горiло й жеврiло, як жар, i кидало гарячi жаровi одлиски на чимале дзеркало та на вишиванi рушники по обидва боки дзеркала. На яснiй вишиванiй подушцi чорнi кучерявi васильки в Радюка вилися наче молодим хмелем, але на його високiм гладенькiм, неначе виточенiм з бiлого мрамору чолi над самiсiнькими бровами вперше виникли два тоненькi зморшки, - перша прикмета заклопотаної жонатої людини, неначе з їх визирав перший клопiт в життi людини, котрiй треба думати, гадати вже не за себе одного.

Несподiванi запросини Дунiна-Левченка до себе викликали в його головi думи. I пiшли його думи за думами, неначе журавлi в небi повелись ключами, нешвидко, по-маленьку, з журливим сутiнком журавлиного вуркотання в лiтньому тихому небi.

"Треба буде сьогоднi в товариствi зачепить питання про нашi нацiональнi й просвiтнi справи. Як оцi тiнi закутали мою нову прибрану свiтлицю, так закутали нiби важкi чорнi хмари Україну. Зiбрались тi сумнi хмари з усiх усюдiв i давно вже заступили нам ясне прозоре нєбо i кинули тiнь та мряку на рiдний край. I хто розжене тi сумнi хмари? I звiдкiль поллється свiт на наш край? Народнi маси, тiльки що визволенi од панщини, темнi i непросвiтнi. Просвiченi верстви байдужнi до долi рiдного краю, позбиванi з пантелику, а часом виявляють себе й шкiдливими. Iсторiя заплутала ще гiрше ту плутанину. Сусiднi народи нашкодили нам своїм безглуздим вмикуванням в нашi справи та ще гiрше поплутали їх…"