Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Мiж нашими усяковими штукарями буває велика рiзнацiя, бо вони не однаковi, - сказав Радюк.

Не встиг вiн скiнчить своєї розмови, як раптом одчинились дверi i в кiмнату неначе вплигнув Кованько. Вiн осмiхавсь, пiднявши високо вгору вуса й верхню повну рожеву губу. Широкi й подовжастi бiлi зуби виставились усi, нiби на показ, неначе вiн нiс їх на своєму виду поперед себе й показував усiм, наче на показ. Галя тiльки й примiтила переднiше, нiж самого гостя, тi широкi зуби, неначе лопатнi.

- Вечiр добрий, пане господарю! Не ждав, не сподiвавсь? А ми й тут! Чи ви радi, чи не радi гостевi, а ми вже й тут! - говорив i смiявсь Кованько.

- Радi, радi! Просимо до чаю! Будь гостем в нашiй господi! - просив Радюк. - А оце рекомендую тобi свою молоденьку жiнку, хуторянку Ганну Йванiвну Радючку.

- Чув, чув! Я все чую, бо менi бог таке чутке вушко дав зроду, - говорив Кованько, подаючи Галi руку, i здушив її за пальцi так здорово, що вона трохи не крикнула й не пiдскочила.

- Я радий, дуже радий з вами познайомиться, - промовив Кованько.

- I я рада бачить i знати товаришiв мого чоловiка. Сiдайте ж в нас!

- "Щоб старости сiдали", як приказують в Масюкiвцi, - сказав Радюк.

- Ну, трохи ще рано дбать за старостiв! Треба пiдождать, доки трохи виясниться, - сказав Кованько, привiтавшись до Дунiна-Левченка.

Галя почервонiла, їй стало трохи сором. Вона налила чаю й поставила перед гостем.

- Та як в вас тут гарненько в кiмнатах! I рушники на образах, та ще як гарно повишиванi. Це, певно, ви, Ганно Iванiвно, навезли з села. Як веселенько од їх в кiмнатi! - говорив Кованько.

- Атож! Навезла в Київ нашого хуторянського добра, - обiзвалась Галя.

- Чом ж ви не натикали за образи чогось, вже й не знаю чого, бо я мiська людина. Щось там на селах затикають за образи, чи зiлля, чи якесь зело? - сказав Кованько.

- Може, васильки, гвоздики та чорнобривцi? - сказала Галя.

- Так, так! Васильки та якiсь гудзики, чи гвоздики. Я колись був на селi й заглядав в хати через порiг, то бачив за образами щось натикане таке кострубате, але що воно там натикано, то я гаразд не придививсь: чи пшениця, чи просо, чи морква, чи якiсь будяки. Здається, стримiли там i будяки та якiсь колючки, - говорив i реготавсь Кованько.

- Та то, певно, ви бачили за образами маковiйове зiлля: колючки - то сизi миколайки та петровi батоги, - сказала Галя.

- Певно, батоги, бо були довгi, аж телiпались по стiнi, - говорив Кованько.

- Ну, ти вже справдi наговорив три мiшки гречаної вовни про свячене маковiйове зiлля. Ще добре, що тебе не чує наша сусiда, панiя Висока. Вона б оце дала тобi джосу за свячене зiлля та зело. Це ж для неї був би страшний лiбералiзм! - сказав Радюк.

- Я, сказати по правдi, не тямлю смаку та поезiї в цих свячених сiльських зiллях та зелах та й поезiї самого села, хоч i моя мати носить святить зiлля на маковiя, - сказав Кованько.

- Бо в вас, городян, нема вже народної сiльської поезiї. В вас це все вже видихалось, - сказав Радюк. - Ви не тямите справжньої поезiї села, хоч i посилаєте святить зiлля на маковiя; ви вже потроху втрачуєте саме нюхало, що здатне зрозумiть дух сiльської поезiї, - сказав Радюк.

- Ви кажете, що не тямите поезiї села, а я й сплю й бачу свою Масюкiвку. Примiла б, летiла туди оце таки зараз, i вже й не знаю, чи звикну я до вашого Києва, - сказала Галя.

- То тим, що ви зросли в селi, - говорив гiсть. - А я городянин з дiда, й прадiда, й прапрадiда.

Кованько пив чай стакан за стаканом i трiскав паляницю на весь рот, аж плямкав: очевидячки, вiн добре виголодавсь.

Галя прикмiтила це, догадалась, що вiн голодний, пiшла в комiрчину й принесла на полумиску чималий шмат шинки та й поставила на столi, припрошуючи гостей закусить. Потiм винесла пляшку червоного вина й поставила на столi.

- Оцю сiльську поезiю я люблю i вважаю на неї бiльше, нiж на усяке поетичне зiлля. Страх як люблю сiльську шинку, печену в житньому коржi! Люблю, що вона пахне колендрою, - говорив Кованько, одкраявши здоровий шмат.

Вiн заходивсь уплiтать шинку на весь рот, на всi свої здоровi зуби. Шинка зникла в здоровому ротi, неначе вiй кидав її в вершу або в лантух. Бiлi здоровi зуби терли м'ясо, аж шинка пищала в ротi. Щось животинне було примiтне в його здоровому апетитi, в завзятiй працi пащекою та щелепами. Здавалось, нiби то вовк наминав вiвцю.

Од цiкавого Галиного очка не потаїлась ця животинна прикмета в гостя; вона цiкаво кмiтила, як Кованько неначе махав щелепами, та зубами, та широкими губищами.

- Чи ви напитали собi яку службу, чи й досi козакуєте та бурлакуєте? - спитав в Кованька Дунiн-Левченко.