Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Та це ми отут оселились i справдi неначе пiд самою твердинею та пiд рулками гармат, - смiявсь Радюк, - наш господар дуже опришкуватий та якийсь заводiяка: страх як любить стрiлять! - сказав Радюк.

- Я боялась, що й ви так i покотитесь пiд його кулями, - сказала Галя, наливши стакан чаю й подаючи гостевi.

- В мене й не трудно влучить. Влучив би одразу, бо я не дуже-то швидкий: несплоха втiк би й далеко б не забiг, - сказав гiсть, осмiхаючись.

- Ог i спасибi тобi, Павле Антоновичу, що дав менi знать про своє житло. Менi доведеться частенько забiгать до тебе, бо нам потрiбна твоя голова.

- Ну, в мене не така ж завбiльшки голова, як копа, як казала панiя Висока про свою голову, - смiявсь Радюк.

- Чи така, чи не така завбiльшки, як полукiпок, а все-таки голова. Будемо радиться гуртом, до якої працi нам ставать теперечки. Мої iменини пiслязавтра. Приходь, будь ласка, до нас, та побалакаємо, та порадимось. Ще й мiй тато, й мати не виїхали. Мiй тато тебе любить, питав про тебе. I мама до тебе прихильна. Приходь же, не забувайсь! Зiйдеться, надiсь, багато моїх товаришiв та давнiших знайомих. Побачимось й з ними, поки не розлiзлись по свiтi, як рудi мишi.

- Добре! Прийду, але не сидiтиму довго, бо моя жiнка плакатиме тут без мене з нудьги.

- От таки й плакатиме! А може, й не плакатиме? Це ще вилами писано, - сказала Галя.

- Та, сказати правду, в Києвi жiнки не дуже-то плачуть та побиваються за своїми чоловiками, бо в мiстах чоловiки не дуже держаться хати, - сказав гiсть.

- А я, собi на лихо, селянка, а не городянка. В селах, бачте, трохи iншi звичаї, нiж в мiстах. Я передпочуваю, що менi навiть буде трудно звикнуть до мiста, призвичаїться до тутешнiх людей та їх звичок, - сказала Галя.

- А вгадай, хто тiльки що тобi кланявсь? - сказав гiсть.

- Тимошкевич? Мiрошниченко? - спитав Радюк навмання.

- Кованько! веселий Кованько! Питав, де ти оселивсь, i казав, що зараз-таки до тебе зайде, - сказав гiсть.

- От i гаразд! Цей чолов'яга й справдi веселий, приємний, але менi вiн припадав до вподоби колись переднiше, а теперечки вже нi; колись подобавсь менi своїми жартами та безжурною вдачею, доки ми не поставили нацiональної справи на поважний науковий грунт. Вiн, здається, легковажна, легкодумна людина, хоч i приємна, бо весела та безжурна.

- Така, що ладна повернуть на жарти часом такi поважнi речi, з котрими не личило б жартувать, - перебив його розмову гiсть.

- Еге ж! Ти добре вгадав. В Кованька цi веселощi та жарти, певно, од того, що вiн їсть та п'є добре i що в його шлунок швидко перетравлює усякий поживок. Та в його й кишенi таки не порожнi i голова не заснована клопотом та журбою, - сказав Радюк.

- Либонь воно так. Я в його не примiчаю мiцної пiдбiйки в жартах та смiшках, - сказав Дунiн-Левченко, вперше на вiку пiдводячи пiд критику свого знайомого.

- Яка там в його пiдбiйка? Це в йому обрiк грає, як кажуть на селi, то вiн i хвицає, i брикає, i реготить, - говорив Радюк.

Галя зареготалась, аж ложечку випустила з рук, уявляючи собi, як-то хвицає той брикливий Кованько, мов коняка.

- От i менi заманулось побачить на свої очi того вашого веселого знайомого, який вiн на стать та на масть, - сказала Галя, смiючись.

- То й побачиш незабаром. Цей швидко прибiжить до нас, - сказав Радюк. - Ще як ми були студентами, я його дуже любив за його веселу вдачу, але вiн часом було вже геть-то настирається з своїми жартами. Так було обридне та остогидне, що я часом був ладен тiкать од його або запираться на замок. Оце часом було по обiдi лежу собi на лiжку та одпочиваю, читаю якусь цiкаву книжку. Вiн рип у хату! та й причепиться з жартами. Так i прилипне, як шевська смола!

- Кидай книжку та вставай! Ходiм гулять на гору до Владимирового пам'ятника. Лежить оце м'яло, оцей лежень, неначе колода! Ходiм! Вставай-бо, пiчкуре! - було кричить вiн та реготить.

Менi не хочеться вставать, бо я ще не одпочив гаразд. Та й саме начитав цiкаве мiсце. Вiн менi заважає, одривае мої напруженi думки.

- Та одчепись собi! Дай хоч дочитаю до кiнця монолог, - було кажу до його.

- Кидай iк дiдьку тi монологи та ходiм на Владимирову гору до пам'ятника; може, там побачимо який монолог з чорними очима та бровами, - репетує вiн i висмикує в мене з рук книжку та кидає її аж у другий кучок так, що вона хурчить листками, мов горобець.

Я було серджусь та одмагаюсь. Вiн тодi хапає мене за ногу й смикає, а потiм стягає з лiжка. Я хапаюсь за лiжко рукою. Вiн висмикує в мене з-пiд голови подушку й шпурляє нею в дверi, а потiм хапає мене за обидвi ноги й цуприкує з усiєї сили. А руки в його неначе залiзнi. Я пускаю руки, i вiн мене стягає додолу.