Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Насмiлилась я знов та й думаю: "Дай зиркну, чи не вгляджу й тутечки десь в закутку таки" образiв, як в переднiшiй господi, в Рибачкової". Шукала очима, зорила по кутках, по стiнах, - нiгде тобi нема i признаки образiв, тiльки каторжнi iдолища тикають менi в очi свої розгорнутi граматки з смертельними грiхами.

Масюк зареготавсь на всю хату, Масючка й собi осмiхнулась.

- Павло Антонович назвав себе на ймення. I ця чогось залупала очима, неначе щось пригадувала… але не скривилась так химерно, як Рибачкова. Мабуть, знають або i тут чули за Павла Антоновича, - сказала панiя Висока.

- Мабуть, i ця чула за мене якiсь дурнi слихи, - сказав Радюк, - але їй за цi слихи, надiсь, байдуже: тiльки я пересвiдчуюсь, що мене i судять, i гудять по салонах.

- А зате ж ми знайшли собi в того злого полковника та в доброї полковницi пречудову й недорогу квартирку, - сказала Галя. - Ось, мамо, пiдете з нами та подивитесь.

- А я тiльки грiха набралась по самiсiньку шию, неначе вбрела десь ненароком в посiв з грiхового насiння, - бiдкалась Ликерiя Петрiвна. - Ще й сонечко не зайшло, як я спокутувала грiхи, а оце хоч iди до ченцiв та знов сповiдайсь.

- То й висповiдаєтесь, - сказав Радюк. - Гаразд, що недалечке ходить.

- А вже зроду-звiку не пiду з вами оглядать київських жител. Набралась грiхiв, як вiвця реп'яхiв. Буде менi втямки ця проща аж до нових вiникiв, - аж до другої петрiвки.

- Зате ж матимете за що розказувать знайомим сусiдам аж до другої спасiвки, - кепкував старий Масюк. - Настачите на всю околицю цiкавих київських новинок.

- Але оце ми зробили добру промашку по Києвi. Я виголодавсь, не знаю й як! Ходiм оце усi обiдать в ресторан! - сказав Радюк.

- Хiба мене понесете на руках, а сама я вже не спроможусь дiйти, - сказала Ликерiя Петрiвна. - Сказать по правдi, в мене от-от незабаром нарядяться пухирi або чиряки на пiдошвах.

- Та й ми не дiйдемо. Ноги щемлять, неначе їх хто ломакою молотив. Iдiть, серце, собi вдвох з Галею, а ми пообiдаємо вдома: є ще в нас чимало всякого поживку, є ще цiла шинка з плiчка, - сказала стара мати.

- А я б оце напилась питного меду-липцю! Я таки зроду ласiйка: люблю солоденьке, та добреньке, та смачненьке. Ой, смачний же тут отой питний мед! Од тiєї балачки та лайки з усякими Пришибитьками в мене аж в пельцi посохло.

- Та ходiм, Ликерiє Петрiвно! Я вам достану й питного меду, й вина! - сказав Радюк.

- Цур їм, тим ресторанам! Там мене обдеруть, як козу вовки. Тут у Києвi за все плати окроми: i за простирадло окроми, i за подушку окроми, i за отой "самограй" окроми, i за якесь дране укривало окроми, i за свiчку окроми, i за те, що сядеш i один ступiнь ступиш, - охроми, - говорила Ликерiя Петрiвна.

- Та там же в ресторанi не подаватимуть вам на стiл свiчок та подушок, - зауважила Галя.

- Та то я, бачте, говорю проти того, що тутечки деруть за все, неначе дiти з батька, - сказала Ликерiя Петрiвна.

Старi заходились коло плiчка, а молодi пiшли обiдать в ресторан. Пообiдавши всмак, вони пiшли на прогуляний в Царський садок, довго гуляли понад горами, милувались, виглядали на мiст, на Днiпро, на Аскольдову могилу, що притулилась на терасi пiд горою в зеленому деревi. Старий город пишавсь на горi, неначе виставляв проти гарячого сонця на показ усю свою дивну красу. Цiла група монастирiв i церков нiби з букетами золотоверхих бань, та баньок, та позолочених хрестiв сяла та лиснiла на май-ському сонцi, оперезана зеленими алеями на краєчку гiр. Пам'ятник святого Владимира неначе був намальований на оксамитi м'якого делiкатного блакитного неба.

Картина була лиснюча, мигаюча, мрiйна, неначе золотий зачарований вигляд у снi або в казцi. I молодий Радюк, i Галя милувались на волi тим виглядом, милувались своїм коханням i були щасливi без кiнця, без краю.

- Який дивний звiдсiля Старий город! Неначе цю красу я бачу в снi, неначе слухаю чудову казку й бачу усї дива "Тисяча однiєї ночi", - сказала Галя. - А все-таки як пригадаю, що менi вже не вертаться до нашої Масюкiвки, то мене бере жаль. Я б оце находилась тутечки, натiшилась, намилувалась оцим усiм та й до Масюкiвки ладна б вернуться хоч i зараз, в той неглибокий яр з вербами, на тi милi пригорки понад яром, в наш тихий, густий, та затишний, та запашний вишневий садочок!

I маленький сутiночок не то задуми, не то смутку промайнув по її виду, по її карих очах. Вона одвела очi од лиснючого та блискучого вигляду й неначе бачила спущеними додолу очима i той тихий довгий яр, i зеленi верби на яру, i густий затишний та запашний вишневий садочок, її душу поривала тиха поезiя ярiв та садкiв дуже, нiж блискуча краса Старого города.