Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Та як вас на ймення та на прiзвище? - питає вона. Як назвав себе Павло Антонович, то вона насупила брови й скривилась, неначе кислицi покуштувала.

- Та вона ж з бюрократiї й, надiсь, вона чула десь, як по салонах потрiпують моє ймення, - сказав Радюк. - Ця мене й на квартиру не прийняла б.

- Прощайте й вибачайте, що потурбували вас дурно! - каже Павло Антонович та мерщiй з покоїв, а ми з Галею й собi давай хутчiй тiкать. Од цiєї вередливої панi! й поли врiж та тiкай! Така вона гордовита, та вередлива, та надута. Цур їй, пек їй!

- Гордовита, бо вона велика цяця: вона, бачте, генеральша, - сказав Радюк. - Вона була замужем за Рибачковим, котрий перед тим був у Києвi предсiдателем, а потiм директором в банку та наудив рибки на сто тисяч усякими хабарами, за добрих давнiх часiв, ще й йому дали село, одняте в одного польського дiдича, повстанця.

- Сто тисяч! Ой боже мiй, як багато! Я б i не пiднесла! - аж крикнула панiя Висока.

- Виудив i ставок, i млинок, i вишневий садок, i дiм. А тепер його удовиця сидить в норi та тiльки ссе лапу, обмочену в зiбраний мед, неначе ведмiдь. Небiжчиковi дала казна на виплат на сорок год конфiсковане на Волинi в польського повстанця дiдича ще друге село. Теперечки в неї тiльки й роботи, що з ранку до вечора вишиває подушки та килими, а ляже в постiль, то читає до свiту французькi романи.

- А якi ж iще ви бачили квартири? - спиталась стара Масючка.

- Ой серце! бачили ще багато, i багато грiха набрала на душу, - сказала Ликерiя Петрiвна. - Ото йдемо ми та зайшли в двiр до якогось полковника Пришибитька. Оглядiли переднiше квартирку. Квартирка гарна й новенька та чистенька. Павло Антонович i смикнув за дрiт та й задзвонив. Нас впустив лакей з здоровими бурцями на щоках. Вони ж увiйшли в прихожу поперед мене, а я зосталась позаду. Зачиняю дверi та й думаю: "Не буду я витикаться наперед, щоб мене знов не прийняли за матiр, бо я ж ще й досi навiть нiгде на весiллi не материнувала". Аж вискакує з дверей той полковник Пришибитько в бiлому кiтелi, i владимирський хрестик телiпається в петельцi на грудях. Мабуть, вiн i спить в тих хрестиках.

Цей старий з такими кудлатими бурцями, неначе начiпляв на щоки клоччя, та сухий, та жовтий! Вiн чогось не до їх обертається, а просто до мене: витрiщив злi очки, крутить ними, неначе хотiв мене з'їсти або застрелить тими очками. А потiм роззявляє вершу та й випинає губища, неначе трубу. Дививсь, дививсь вiн довгенько, а потiм як криконе на мене: "Ти куди лiзеш? Ви, чернички, усi дармоїдки. В мене на монастирi для дармоїдiв нема нiчого! Пiшла геть! Геть, з двора, волоцюго!" Я розсердилась, аж нестямилась, визвiрилась на його й собi та й кажу: "Я й сама ладна давать грошi на монастирi, а не од когось там брати. Не кричiть лишень так на мене, бо й я такий офiцер, як i ви, а може, ще й кращий од вас". Вiн витрiщив дурнi очi на мене та й придивляється: неначе шукає очима, чи й справдi не блищать часом на менi на мундирi гудзики. А потiм якось-таки зараз схаменувсь: обертається до їх та й каже, та все сердито, неначе й їх лає: "Я цими дурощами, цими квартирами не пiклуюсь. Нехай лиш моя жiнка побалакає з вами". Обернувсь на цапиних нiжках та й пiшов, неначе понiс на кiлку свою лису, облiзлу голову.

- Це справдi вам трапилась притичина! Ото, скажiть, якi бувають лайливi люди! Це ви на такiвського наскочили, - сказала Масючка.

- Атож! Коли дивлюсь, аж в дверi сунеться й шелестить шовковим подолом якась товстуля, неначе висока та здорова копиця сiна на степу, та така гладка, що й в шкуру не потовпиться. Стала в дверях та всi одчиненi навстiж дверi зайняла. На їй шовкова чорна сукня аж лиснить; на грудях золота брошка завбiльшки як добрий кулак, ще й золотий ланцюжок телiпається до пояса, такий довгий, що ним можна й мого Рябка залигать. А воло таке вам товсте, неначе хто набрав повну хустку маку та й пiдв'язав їй пiд бороду! Очища чорнi; здоровецькi, а бровища загнутi та аж кучерявi на кiнчиках, неначе кучерi в качура на хвостi: так i знать, що вихрестка! Поклонилась нам ввiчливенько та й запрошує в гостинну. Ми й увiйшли. Вона просить нас сiдать i сама сiдає. А в покоях гарно, прегарно! Мебiль оббита червоним плисом та м'якенька. Я сiла та так i пiрнула в пружини! їй-богу, трохи нiг не задерла вгору.

- Ото було б за що розказувать на селi, якби ця оказiя трапилась з вами й справдi! - сказав Масюк.

- Вони говорять за квартиру, а в мене очi зорять по покоях. В кутках стоять фiкуси, листатi та високi, аж пiд стелю. Коли, серце, зирну я в куток, аж там за фiкусами з-за листу виглядає якийсь здоровий чи iдол, чи якась людська подоба зовсiм тобi голiсiнька. Стоїть, як мати народила, той iдол, обпершись лiктем об стовпець, ще й черево виставив. Нате, мовляв, дивiться! Менi аж нiяково було дивиться. Я аж почервонiла, так засоромилась, та, щоб не дивиться на ту непотрiб, повернулась на крiслi. Коли обертаюсь, аж пiд здоровецьким дзеркалом на мраморному столi стоять знов якiсь три красунi, голiсiнькi, як мати народила, i пообнiмались руками. Та вже й не додивилась добре, чи вони танцюють, чи хвицяють одна одну, достоту так, неначе три коняки в спасiвку стулились головами та одмахуються од гедзiв. А в дзеркалi одбивається ще три iдоли, такi самi достоту, ще й повернулись до моїх очей, вибачайте, задом, неначе виставили на показ усi сiм смертельних грiхiв з граматки. Вони розмовляють, а я вже не знаю, куди повертаться, та сиджу як неприкаяна, спустивши очi. А та господиня говоре та говоре, та таким тихим та приємним голосом. Мабуть, дуже добра людина.