Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Оженився, якось сподобав-таки господьi Тепер я неначе причалив до берега, - сказав Радюк.

- От i добре! Я дуже рада! - обiзвалась хазяйка, але було знать по її очах, що вона не така рада, як було колись переднiше торiк i позаторiк: в неї була думка залучить цього красуня до своєї молоденької донi, а теперечки цi надiї пiшли марно.

Старий хазяїн щиро привiтавсь з молодими, пiдвiв голову, випростав згорблений стан i неначе повеселiшав. Вiн любив молодих студентiв, любив слухать їх веселу й розумну розмову i сам тодi нiби оживав, якось ожвавлювавсь, ставав жвавiший, бадьористiший. Вiн був нахильний до принципiальної фiлософської розмови, котрої не люблять старi люди i котра так гарячить та запалює молодих.

- Сiдайте ж, будьте ласкавi, коло нас, то, може, й ми помолодшаємо од вас, - припрохував Дунiн-Левченко, показуючи рукою на стiльцi навкруги довгого стола, - та будьте в мене, як вдома в себе! Не церемоньтесь: пийте чай i закусюйте, що кому до смаку.

Молодi паничi обсiли стiл i зробили пошану наїдкам та закускам Юлiї Кирилiвни. Наганявшись та нагулявшись пiсля нудних екзаменiв, вони натрапили на добрий попас i полуднували, аж за вухами лящало. Старий лакей Гаврило ледве встигав подавать чай, неначе вiн десь по дорозi виливав стакани в бутлi або в барильця.

- Що, живий, здоровий ваш тато, Павле Антоновичу? - спитав хазяїн Радюка.

- Ще держиться до якогось там часу. Хазяйнує, бо оце мої двi сестрi вже вийшли з iнституту та приїхали додому. Для їх треба ж дбать. За мене батьковi байдуже, бо я й сам якось дам собi раду. Але йому треба дбать для сестер, то й мусить дбати та пiклуватись господарством, - сказав Радюк.

- Ваш тато завжди був хазяйновитий, не такий, як я. От нiяким способом не зберусь полагодить своє житло: то нездужаю, то нiколи, а то просто-таки, мабуть, до того в мене хисту нема, - сказав Дунiн-Левченко.

- Та якби ворухнулись добре, то звiдки i той хист вигулькнув би. А то ви все за книжками та за газетами, - обiзвавсь один вже лiтнiй гiсть дiдич, що був однiєї верстви на лiта з хазяїном.

- Може, ви й правду кажете, але я до тiєї тяганини таки, певно, зроду не дуже здатний. От тутечки мої сусiди, дiдичi з Волинi, поляки, може, тим i не хочуть знайомиться зо мною, що я живу не в аристократичних, а в старих трухлявих покоях. Все чогось одмикують од мене та цураються мене.

- Та й їх дiти, сказати правду, i теперечки в унiверситетi держать себе осторонь од нас, українцiв, чомусь не сходяться з нами й дражнять нас "культурниками", - сказав Радюк. - Прiзвище, на наш погляд, зовсiм-таки не погане для нас, але вони самi чомусь i гадки не мають за просвiтнiсть народу в тих краях, де вони тiльки й животiють послуханням та працею нашого народу.

- А для нас, - сказав Дунiн-Левченко, - i справдi настав час заходжуваться коло просвiтностi рiдного краю, а найбiльше темного народу. В Петербурзi Костомаров та Кулiш вже заходились видавать "метелики" для читання народовi. В Полтавi вже заходились коло недiльних школ для мiщан, задумали заводить читальнi, навiть народний театр.

- Я чув за цi недiльнi школи, - сказав старий Дунiн-Левченко зовсiм байдужим тоном, неначе мова мовилась про годину або негоду.

- Чув i я, що там почали заводить школи недiльнi й вечiрнi, ще i в суботи для убогих євреїв, але докладно нiчого про це не знаю i тямку про це не маю, бо менi нiхто не розказував за це докладно, - обiзвавсь один з гостей, пристаркуватий чернiгiвський дiдич з байдужнiстю.

Було знать, що цi новi питання не цiкавили їх анiтрошки. Цi пани були якiсь пасивнi й байдужнi до тих тогочасних справ.

- А справдi, треба б нам поговорить про цi нацiональнi й просвiтнi справи, щоб негайно ставать до працi, коли вже нас продражнили "культурниками". Може б, i ми вклали якусь лепту на користь рiдного краю та нашого старого Києва, - сказав один з молодих гостей.

В прихожiй задзеленькав дзвоник. Лакей длявою ходою почвалав одчинять дверi. Розмова перетялась.

- Якогось гостя бог принiс, - вказав молодий Дунiн-Левченко i побiг назустрiч гостевi.

В далекiй прихожiй почувсь шум та тяганина роздягання. Застукотiли закаблуки. Голосний регiт залунав по здоровiй порожнiй залi.

- Це прийшов Кованько! - промовив Радюк пошепки, i в його брови насупились. - Не дасть же вiн нам теперечки гаразд побалакать про нашi поважнi справи; буде тiльки нам заважати й перебаранчать в роботi.

- Йому б тiльки на Житньому базарi витрiшки продавати або дзвонить в дзвони, а не говорить про поважнi справи, - обiзвавсь один з молодих гостей.

- А я люблю Кованька за веселу вдачу. Трохи розважить нас: пожартує, порегочеться, то й мене якось несамохiть вiзьмуть смiшки, - сказала хазяйка, осмiхаючись.